Ксенія Пєтухова - Легенда золотої кицьки

Я піднявся з піску слідом за Святою і зрозумів, що трійця іде прямо до нас. Тобто, це не збіг обставин, і авто зупинилось поблизу зовсім не випадково. Ці хлопці шукали когось з нас двох… І я зовсім не був впевнений, що ціллю їх пошуку був я…

— Хто вони?

Свята наче проковтнула клубок у горлі. Її голос нервово тремтів:

— Вони хочуть забрати скриньку. А скринька у Лялі.

Яка скринька? Про що говорить ця дівчина?

Я зітхнув. Мені щастить, як мертвому.

— Гей, ви двоє, — гаркнув до мене вусань у чоботях. — Ми приїхали за Святою Рудик. Ти, хлопче, можеш іти геть!

Я подивився на дівчину. Та перелякано зиркнула на мене. В її очах я побачив надію… Господи, на що ця мала сподівається? У кожного з тих леґенів під їх легенькими сорочками видніється кобура зі зброєю — чим я можу зарадити?

Втім, мені раптово стало якось байдуже, що буде далі. Ще хвилину тому серце билося, як пташка у клітці, та зараз все змінилось. Тепер воно стукало ритмічно, наче підбурюючи мене щось зробити. Щось досить безглузде, таке, про що я потім зі сто разів пожалкую…

Свята легенько схопила мене маленькою ручкою за палець. Я знов подивився на свою нову знайому і просто не зміг встояти перед її великими і переляканими блакитними очима — ну хіба можна лишити такого янгола у біді?

Недарма кажуть, що у більшості війн винуватицями були жінки.

Я посміхнувся про себе і вголос мовив:

— Доброго дня, шановні панове! Не знаю, з ким ви нас переплутали.

Мій голос пролунав впевнено і сильно, саме так, як я навчився говорити з такими, як жалюгідний карлик Ігор. Цей досвід мені не раз ставав у пригоді, мав допомогти і зараз…

— Нам потрібен лише ніж і дівчина, — промовив до мене вусань і просвердлив своїми чорними маленькими очицями.

— Аргументуй своє побажання, чоловіче, — посміхнувся я до нього.

— У мене є пістолет. Гарний аргумент? — м’яко посміхнувся мені у відповідь мордатий вусань.

На його легенькій гавайці сумирно пливли кораблики і поринали у воду зграї дельфінів. А під їх лискучими тілами випинався обрис кобури… Цікаво, цей ковбой когось убивав у своєму житті?

Два голені парубки вже потяглися до зброї, та їх бос ще не давав розпорядження приступати до дії, тому у нас зі Святою лишався час щось придумати.

Я спробував зрозуміти, що від нас хочуть ці троє: ніж і дівчина.

Який до біса ніж? Навіщо їм мій кривавий тесак? Що за дурня?

— Свято, тікай! — нарешті вимовив я і швидко піднявши ранець над головою вигукнув:

— Ніж у ранці! — а потім кинув його прямісінько у голову вусатому чолов’язі, що ледь не впав від неочікуваного «подарунку».

Мені до біса пощастило, бо жоден з цих головорізів не став стріляти у спину Святі, яка зникла між гаражів та кущів, що оточили берег.

— За нею! — скомандував вусань.

Помічники кинулися по слідах білявки. Тим часом я встиг помолитися всім святим та міфічним істотам, яких тільки встиг згадати. Помирати якось зовсім не хотілося, втім, я був впевнений, що мої дії не сприяють доброму до мене ставленню ковбоя.

— Ти, паскуднику, — мовив мій супротивник, розкривши зіпер на рюкзаку, — нащо мені цей ніж, придурок?!

Я не встиг зрозуміти, що сталося далі. Ноги самі понесли мене вперед, прямісінько до цього вусатого довбня, що відволікся на споглядання мого знаряддя вбивства.

Я збив вусаня з ніг одним ударом у проміжність. Вусань схопився за своє дорогоцінне обладнання — і я одразу ж наніс удар по його лисій макітрі. Чолов’яга повалився на землю.

Ніж упав на пісок, а поруч з ним і весь мій наплічник. Раптово я зрозумів, що досить вдало вибрав тактику, бо моя жертва навіть не пручалася. Схоже, вусань не чекав, що я вмію битися і в мене стане мужності напасти на нього, озброєного та такого небезпечного на вигляд…

Швидким рухом я витяг із рюкзака ніж і лише потім відчув, як під руками знов зачвакала червона рідина, що прорізала плоть…

Пісок став червоний. Я не знав, що робити. З плеча вусаня, булькаючи, текла кров, а сам він був непритомний і, наче мішок із картоплею, нерухомо лежав на землі. Втім, він ще дихав, і я сподівався, що був живий…

І якого біса я всадив у нього ніж? Що це за інстинктивна жорстокість? Я сам собі дивувався і шоковано дивився на кров, що знов обагрила мої руки.

Раптом я побачив сріблясте кільце, що стирчало з джинсів ковбоя. Смикнувши за нього, я отримав ключ — доступ до його BMW. З іншої кишені випав гаманець… Механічно я взяв його і поклав собі у рюкзак. Ніж при мені — відбитки пальців лише на ньому. Ключ і машина — зі мною.

Вусань на червоному від крові піску почав приходити до тями.

Я прожогом сів у авто і натиснув на газ.

Свята вже годину сиділа у кафетерії і не могла поворухнутися від жаху. Звичайно, хлопці, які бігли повз велику вітрину, прикрашену написами «Кока-кола» та «Гаряча випічка», не помітили маленьку біляву фігурку, що тільки-но залетіла до закладу — одразу ж кинулася до туалету і лише крізь злегка причинені дверцята спостерігала, чи зайдуть головорізи вусатого ковбоя до цього кафетерію.

Ні, вони пробігли повз двері, навіть не звернувши увагу на кафетерій.

Дурні.

Втім, їх дурість була тільки на руку Святі…

Зараз дівчина картала себе за те, що взагалі влізла у цю бридку історію. Звісно, допомогти пану Ларсу, врятувати його від біди, що віщувала кішка із видіння — це було обов’язком