Ірина Смоліч - Пісок у склянці

— Татку, ми прийшли! Ой, а чому у твоїй кімнаті такий безлад?

Вона з подивом озирнулася по сторонах, після чого підскочила до батька і залізла до нього на коліна. На ній красувалася та сама біла сукня, що й на дівчинці з магазину від чого Віктору стало моторошно.

— Розумієш, сонечко, я цілий день займався важливими справами, — він відсунув від себе келих і влаштував дочку зручніше, намагаючись не звертати увагу на сукню, — тому не встиг тут як слід прибратися. Але ти допоможеш мені з цим, чи не правда? Без тебе я не впораюся.

— Добре, — погодилася Каміла. — Тільки спершу привітаюся з Феліксом, бо він образиться й не захоче потім гратися зі мною.

— Ну тоді біжи скоріше знайди його. Я щось давненько його не бачив.

Каміла зіскочила з колін та стала бігати кабінетом. Вона уважно заглядала в кожну щілину де, на її думку, міг ховатися рудий пустун. Це виглядало настільки кумедно, що Віктор мимоволі усміхнувся.

— Може, на кухні пошукаєш? — запропонував він. — Це його улюблене місце, ти не забула?

— Ой, точно!

Каміла щодуху помчала до дверей, де наштовхнулася на Ельзу.

— Нестерпна дитина! — похитала головою Ельза вслід дочці. — Знову Фелікса шукає?

— Як завжди, — відповів Віктор, спостерігаючи за тим, як дружина неквапливо підходить до крісла і влаштовується поруч на широкому бильці.

— Ну як справи? — вона поцілувала його в щоку і тільки після цього обвела кабінет здивованим поглядом.

А подивитися було на що. Окрім уламків скла на підлозі та молока, яке встигло перетворитися на засохлі білі плями, всюди були розкидані книги, журнали, зім'яті вирізки з газет, обірвані дроти. Біля вікна на підлозі лежав розтрощений принтер, вірніше те, що від нього залишилося.

— Ого! Ну і безлад! Тут пронісся торнадо?

— А, це, — махнув рукою Віктор. — Не звертай уваги, я зараз все приберу.

Ельза з цікавістю подивилася на чоловіка.

— Отже, їм не сподобався твій роман, і тому ти розніс свій кабінет.

— Ну не зовсім так. Хоча, частково ти маєш рацію, кабінет розніс дійсно я.

— Що ж тоді сталося?

— Так, взагалі нічого особливого. Якщо не брати до уваги, що мій роман, скоріш за все, не з'явиться на полицях магазинів найближчим часом.

— Чому?

— Тому що є одна обставина, про яку мені неприємно казати, і справа тут не у видавництві, — Віктор взяв у руку склянку з коньяком та зробив декілька ковтків.

— Може, досить говорити загадками? Поясни без викрутасів, що сталося.

— Все просто. Вчора ввечері я не їздив до Марка, і сьогодні мій рукопис не розглядали на засіданні колегії.

У кімнаті запанувала тиша, було тільки чутно, як на кухні Каміла кличе Фелікса. Ельза піднялася з бильця та відступила на крок назад. При цьому обличчя її стало блідим, а під очима пролягли глибокі тіні.

— І де ж ти був цієї ночі?

— В лікарні.

— В лікарні? Це щось новеньке!

— Я знаю, як це виглядає, але я можу все пояснити, — Віктор теж піднявся з крісла і спробував взяти Ельзу за руку.

— Не торкайся мене, — в її голосі почулися крижані нотки.

— Ельза, послухай! Ти все не так зрозуміла. Річ у тому, що...

— Можеш не перейматися — я все добре зрозуміла. Настільки добре, що ти мені огидний.

Вона розвернулася та вийшла з кімнати, чого Віктор ніяк не очікував. Однак він не став кидатися навздогін, тому що добре знав характер своєї дружини. Ельзі знадобиться деякий час, щоб прийти до тями, перш ніж вона зможе спокійно вислухати його пояснення. Зараз же розмовляти з нею не мало сенсу, як, втім, і залишатися у будинку — окрім мовчазного презирства за вечерею його нічого не чекало. Тому він одним ковтком допив коньяк, схопив зі столу флешку, вийшов до передпокою та, зірвавши з вішалки плащ, — перше, що потрапило до рук, — залишив будинок.

На вулиці істотно похолоднішало, накрапав дрібний дощ. Уздовж тротуарів вишикувалися височезні ліхтарі, схожі на згорблених велетнів з дитячої казки, чиє мертвотно бліде світло падало на газони та проїжджу частину дороги, в той час, як решта простору навкруги потопала в непроглядному сутінку. Вітер практично не відчувався, але повітря було настільки студене, що обпікало легені, вириваючись із рота густими клубами пари. Це примушувало поодиноких перехожих щільніше закутуватися в одяг та прискорювати ходу.

Віктор натягнув на себе плащ і поспіхом сів у машину. Там він заплющив очі та з насолодою віддався теплу, яке розливалося по венах у вигляді коньячної ін'єкції. У голову відразу полізли думки. А якщо прямо зараз зателефонувати Марку та спробувати з'ясувати з ним стосунки? Може, він погодиться вислухати історію про те, як Віктора протримали п'ять годин у поліційному відділку, через що він не встиг привезти рукопис у видавництво? Чи Марку було на це наплювати, і тепер на нього взагалі не варто розраховувати?

Діставши з