Люсі Мод Монтгомері - Емілі в пошуках веселки

відтинати людські кінцівки. Вона також притримується цього. Ні сльози тітки Лаури, ні заступництво кузена Джиммі, ні знавіснілість лікаря Барнлі, ані підтвердження Діна Пріста не похитнули її ні на йоту. Емілі не відріжуть ногу. В жодному разі. Коли Емілі незбагненним чином пішла на поправку, тітка Елізабет тріумфувала, а лікар Барнлі довго ще ходив присоромлений.

Загроза ампутації минула, проте прогнози на тривалу і сильну кульгавість залишились. Емілі відчувала її протягом усієї зими.

— Якби б я тільки знала якийсь спосіб, — казала вона Дінові. — Якби я знала, я б могла силою розуму подолати це. А раптом у мене вийшло б. Але лежати тут і думати, думати, чи я взагалі колись одужаю…

— Ти одужаєш, — люто відповідав Дін.

Емілі не знала, що б вона робила тієї зими, якби не Дін. Він не поїхав у свою звичну зимову мандрівку і залишався у Чорноводді, бо відчував, що мусить бути коло неї. Він був із нею цілими днями, читав їй, розмовляв із нею, підбадьорював її, сидів із нею мовчки у прекрасній атмосфері повного взаєморозуміння без слів. Коли він був поряд, Емілі навіть здавалося, що вона може жити з кульгавістю. Однак довгими ночами, коли біль витісняв усе на світі, вона не могла собі уявити такого життя. І навіть коли болю не було, ночі були здебільшого безсонні та сповнені жаху, коли вітер сумно дмухав у старі піддашки Місячного Серпа або переслідував летючих сніжних привидів понад пагорбами. Коли вона все ж засинала, то бачила щоразу один і той самий сон: ніби вона підіймається сходами, але все ніяк не може дістатися останньої сходинки, а звідти її кличе добре знаний посвист — дві високі ноти й одна низька. Цей посвист кличе її увесь час, поки вона підіймається. Краще було лежати з розплющеними очима, ніж бачити щоразу той жахливий сон. Які ж страхітливі ці ночі! Раніше Емілі не думала, що Біблійний вірш, який проголошує, що ночі на Землі не буде[13], містив у собі досить заманливу обіцянку. Жодної ночі? Жодної зірки та її яскравого сяйва? Жодної таємниці в оксамитових тінях і темряві? Жодного дивовижного світанку? Ніч видавалась їй такою ж прекрасною як і день, і небеса не могли б бути такими привабливими, якби її не існувало.

Однак зараз, у ці прокляті дні болю і суму вона щиро вірила у сказане Патмійським провидцем. Ночі тепер були сповнені страждань.

Люди казали, що Емілі Стар дуже мужня, терпляча і цілеспрямована. Та вона такою не почувалась. Вони всі й не підозрювали про муки спротиву, відчаю і страху, які причаїлися під її зовнішньою незворушністю Мурреївської гордості. Навіть Дін не знав усього цього, хоча либонь здогадувався.

Вона чемно всміхалася, коли це було необхідно, але не сміялась. Навіть Дінові не вдавалося її розсмішити, як би він не спрямовував на це весь свій гумор і дотепність.

«Дні мого сміху минули», — сказала собі Емілі. Те саме відбулось і з днями її творчості. Вона більше не могла писати. «Промінчик» більше не приходив. Веселки не урівноважували її похмурості тієї страхітливої зими. Знайомі часом приходили провідати її, хоч вона насправді воліла, аби вони забиралися геть. Особливо дядько Воллес і тітка Рут, які були переконані, що вона вже ніколи не зможе ходити, і говорили це щоразу, навідуючи її. Хоча вони все-таки були не такими бридкими як люди, які запевняли, що за якийсь час вона зовсім одужає, й самі не вірили в жодне своє слово. В неї не було близьких друзів, окрім Діна, Ільзи і Тедді. Ільза щотижня писала листи, в яких занадто банально намагалася підбадьорити Емілі. Тедді написав лише раз — коли довідався про те, що з нею трапилося. Його лист був неймовірно добрим, тактовним, навіть співчутливим. Емілі вважала, що це лише лист від доброзичливо налаштованого знайомого, не більше, тому не відповіла на нього, хоча Тедді й попросив відписати про її самопочуття. Більше від нього листів не було. Поруч також нікого не було, крім Діна. Він так і не покинув її — і не покине. Поволі минали нібито нескінченні дні негоди і сутінків у її душі — і вона поверталась до нього. Тієї по вінця сповненої болем зими вона, здавалося, постаршала й помудрішала на добрий десяток років, і тепер, зрештою, вони були на рівних. Без нього життя було неначе сіра блякла пустка, позбавлена кольору та звуків. Коли він з’являвся, ця пустка бодай ненадовго розквітала трояндою втіхи і тисячі квітників фантазій, надій та ілюзій розхитували навколо них свої гірлянди.

З настанням весни Емілі поліпшало настільки швидко й несподівано, що навіть найбільший оптиміст з-поміж тих трьох лікарів був ошелешений. Щоправда, декілька тижнів вона ще мусила спиратися на милиці, однак згодом змогла крокувати й без них — ходила садом і дивилася на прегарний світ поглядом, що не був уже обмежений віконною рамою. Життя знову стало таким прекрасним! Зелений дерен так м’яко стелився під її ногами… Вона залишила біль і страх позаду, як стару одіж, і відчувала щастя. Хоча це було не воно: дівчина відчувала в собі радше здатність знову бути щасливою.

Вартувало все ж таки занедужати, аби відчути насолоду від повернення здоров’я та гарного самопочуття на ранок, подібний до цього, коли морський вітерець ніжно дмухає на довгі зелені поля. Життя, либонь, складається з різних шматочків і клаптиків, кожен з яких увесь час змінює своє розташування або ж зовсім зникає. І лише братки та світанкові хмаринки залишаються незмінними. Вона знову відчула свою колишню втіху, що полягала в простому захопленні красою.

— Світло — це справді чарівна річ, а яка насолода для ока споглядати сонце, — мрійливо зауважила вона.

Колишній сміх також повернувся до неї. Вперше, коли в Місячному Серпі знову залунав сміх Емілі, Лаура Муррей, чиє волосся тієї зими з попелястого стало сніжно-білим, вийшла до своєї кімнати й опустилася на коліна біля ліжка, аби подякувати Богові. І саме коли вона стояла навколішки, Емілі була з Діном у саду й говорила з ним про Бога, милуючись найгарнішими, які лиш можна уявити, весняними сутінками з крихітним місяцем всередині, який усе збільшувався.

— Цієї зими були