Редьярд Джозеф Кіплінг - Кім

імлі обриси засніжених вершин Гімалаїв. Уся Індія працювала в полі: чувся скрип колодязних коліс, галайкання орачів і воронячий галас. Навіть поні ожив і мало не рушив учвал, коли Кім поклав руку на шкіряне стремено.

— Я шкодую, що не дав рупію на храм, — сказав Лама, діставшись до останньої, вісімдесят першої намистини у вервиці.

Старий солдат щось прогарчав собі у бороду, так що Лама вперше зауважив його присутність.

— Ти також шукаєш Річку? — обернувся і поспитав він.

— Зараз новий день, — пролунало у відповідь. — Що треба від річки, крім як напитися на захід сонця? Я прийшов, щоби показати тобі коротку дорогу до Великого Шляху.

— Я пам’ятатиму твою ласку, о доброзичливцю. Але навіщо меч?

Старий солдат зніяковів, як дитина, яку спіймали на уявній грі.

— Меч, — сказав він, тримаючи зброю. — О, це моя забаганка, моя стареча забаганка. Дійсно, є наказ від поліції, щоби жодна людина по всьому Гінді не носила зброї, але, — він повеселішав і ляснув долонею по ефесі, — усі довколишні констебелі мене знають.

— Це недобра забаганка, — сказав Лама. — Яка користь у вбивстві людей?

— Як я знаю — невелика; та якби злих людей не убивали раз-по-раз, то світ не був би такий добрий до беззбройних мрійників. Я це кажу, бо знаю, бо я бачив, як земля на південь від Делі купалася в крові.

— Що то за божевілля тоді було?

— То знають лише боги, які наслали таку кару. Безум охопив усе військо, і вони повстали проти своїх офіцерів. Це було перше зло, але все би обійшлося, якби люди вміли себе стримувати. Та вони вирішили повбивати жінок і дітей сагибів. Тоді прийшли сагиби з-за моря, і жорстоко змусили їх відповісти за вчинене.

— Якісь такі чутки до мене доходили, колись давно. Пригадую, то називали Чорним Роком.

— Як же ти жив, що не знаєш про Рік? Добрі мені чутки! Вся земля знала і тремтіла!

— Наша земля здригалася лише раз — у той день, коли Найдосконаліший отримав Просвітлення.

— Пф! Я бачив, як здригався щонайменше Делі, а Делі — то пуп світу.

— То вони напали на жінок і дітей? Це був поганий вчинок, за який не минути кари.

— Багато хто хотів, але з того вийшло мало користі. Я був тоді в кавалерійському полку. Він збунтувався. З шестисот вісімдесяти шаблюк — скільки, ти думаєш, лишилися вірними? Троє. Одним із них був я.

— Тим паче заслуга.

— Заслуга! У ті дні це не вважалося заслугою! Мої люди, мої друзі, мої брати відвернулися від мене. Вони сказали: «Час англійців минає. Нехай кожен відвоює собі клапоть». Але я говорив із людьми з Собраону, з Чиліанвали, з Мудкі й Фірозешаху[56]. Я сказав: «Переждіть трохи — і вітер зміниться. Немає благословення над тим усім, що діється». У ті дні я їхав сімдесят миль з англійською мем-сагиб і її малям, притороченим мені до луки. (Ого! Ото був кінь для справжнього чоловіка!) Я залишив їх у безпеці й повернувся до офіцера — того єдиного, який не був убитий з наших п’яти. «Дайте мені роботу — сказав я, — бо я тепер вигнанець із-поміж своїх і шабля моя мокра від крові мого двоюрідного брата». «Матимеш — сказав він. — Попереду багато роботи. Коли це безумство скінчиться, почнеться відплата».

— Ага, коли безумство закінчиться — буде відплата, певно? — Лама пробурмотів майже сам до себе.

— У ті дні медалі не роздавали всім підряд, хто випадково чув, як гармата стрельнула. Ні! У дев’ятнадцятьох битвах я був; в шести й сорока кінних сутичках; а дрібних сутичок — і не перелічити. Дев’ять ран на мені; медаль і чотири планки, й орден, бо ж мої капітани, які поставали тепер генералами, згадали про мене, коли було п’ятдесят років царювання Кайсар-і-Гінд[57] і всі землі веселилися. Вони сказали: «Дайте йому орден Британської Індії». Я ношу його тепер на шиї. Крім того, я маю джагір [маєток], подарований мені державою, задарма — мені та моїй родині. Чоловіки тих часів — вони тепер комісари — приїздять до мене дорогою між збіжжям, верхи на високих конях, так, що все село їх бачить. І ми говоримо про давні сутички і раз по раз згадуємо загиблих.

— А що потім? — спитав Лама.

— О, потім вони йдуть, але не раніше, ніж усе село їх побачить.

— А потім що ти будеш робити?

— А потім я умру.

— А потім?

— Нехай боги вирішують. Я їм ніколи не набридав із молитвами, тож не думаю, що й вони мені набридатимуть. Ось подивися: я за своє довге життя помітив: хто вічно втручався до Тих, хто нагорі, зі своїми скаргами, проханнями, плачами і ревами, — тих і закликали мерщій нагору, так, як наш полковник засилав сільських роззяв, які забагато балакали. Ні, я ніколи не втомлював богів. Вони пам’ятатимуть про це, і дадуть мені тихе місце, де я зможу прихилити у затінку списа і чекатиму, щоби вітати своїх синів. Їх у мене аж троє, вони — резальдари[58] — і всі троє майори, служать у полках.

— І вони також прив’язані до Колеса, переходитимуть із життя до життя, від відчаю до відчаю, — стиха мовив Лама, — спекою, неспокоєм гнані за поживою.

— Так, — посміхнувся старий солдат. — Три майори-резальдари у трьох полках. Трохи грають на гроші, але і я такий самий. Вони мають бути добре споряджені; а тепер же коней не беруть так, як колись жінок. Ну, добре, мій маєток може покрити все. А ти як собі думаєш? Це добра земля, та мої люди обманюють мене. Я не знаю, як спитати, окрім, як кінчиком списа. Тьху! Я і сердився, і проклинав їх, а вони вдають, буцім каються, але за моєю спиною — я ж знаю! — кличуть мене беззубою старою мавпою.

— Хіба ти ніколи не хотів чогось іншого?

— Так, так — і тисячу разів! Знову рівну спину і вправне коліно, швидкі руки та гострий зір, і все, що складає єство чоловіка. О, старі часи — хороші дні моєї сили!

— Та сила є слабкість.

— Виявилося, так. Але п’ятдесят років тому я довів би протилежне, — заперечив старий солдат, вганяючи гострий край стремена в худий бік поні.

— Але я знаю Річку великого зцілення.

— Я пив воду з Гангу мало не до водянки. Вона мені дала лише різачку і ніякої сили.

— Це не Ганг. Річка, про яку я знаю, змиває скверну всіх гріхів. Тому, хто дістанеться її протилежного берега, забезпечено звільнення. Я не знаю твого