Редьярд Джозеф Кіплінг - Кім

життя, але твоє лице — обличчя людини шляхетної та ввічливої. Ти тримався свого шляху і зберігав вірність тоді, коли це було важко, у той Чорний Рік[59], про який я тепер пригадую й інші оповіді. Виходь тепер на Серединний Шлях, який веде до звільнення. Слухай Найдосконаліший закон і не ганяйся за мріями.

— Балакай-балакай, діду, — посміхнувся солдат, злегка салютуючи. — Ми всі стаємо базіками у нашому віці.

Лама присів навпочіпки в затінку під манговим деревом, тіні від листя мінилися на його обличчі. Солдат сидів нерухомо на поні, а Кім, переконавшись, що поблизу немає змій, ліг серед покрученого коріння.

На осонні бриніли комахи, туркотіли голуби, з полів долинав дрімотний скрип криниць. Лама заговорив, повільно й виразно. Через десять хвилин старий солдат зісковзнув зі свого поні, — щоб краще чути, як він пояснив, — і намотав повід довкола зап’ястя. Голос Лами уривався, паузи довшали. Кім був зайнятий спостереженнями за сірою білкою. Коли сердита грудочка хутра щільно притислася до гілки й зникла, проповідник і його слухач уже поснули. Коротко стрижена голова старого офіцера схилилася до плеча, Лама відкинувся назад до стовбура за спиною, на тлі якого здавався жовтим, як слонова кістка. Голе дитинча причапало до них, витріщилося, і, кероване якимось миттєвим поривом шаноби, злегенька вклонилося Ламі. А що малюк був маленький і товстий, то беркицьнувся на бік, а Кім засміявся з його розчепірених пухких ніжок. Від переляку й обурення дитинча заверещало вголос.

— Гай-гай! — вигукнув солдат, схоплюючись на ноги. — Що таке? Який наказ?… Це… дитина! А мені наснилося, що тривога. Малюк… маленький… не плач. Хіба я спав? Ой, це ж так нечемно!

— Страшно! Я боюся! — заревів малий.

— Кого ти боїшся? Двох старих і хлопчика? А як же ти будеш вояком, принце?

Лама прокинувся теж, але, не звертаючи уваги на саму дитину, клацнув намистинами вервиці.

— Со це? — спитало дитинча, урвавши вереск. — Я сце такого не бацив. А да’ мені.

— Ага, — усміхнувся у відповідь Лама, тягнучи петельку вервиці за собою на траву:

Це кардамон,

це масло гі,

це просо, перець, жовтий рис —

вечеря це тобі й мені!

Дитинча скрикнуло від радості, вхопивши темні блискучі намистини.

— Ого! — вигукнув старий солдат. — А ти звідки цю пісню знаєш, людино, яка зневажає цей світ?

— Я вивчив її в Патанкоті, сидячи на порозі, — сором’язливо сказав Лама. — Добре бути лагідним із дітками.

— Наскільки я пам’ятаю, перед тим, як нас зморив сон, ти сказав мені, що шлюб і народження дітей затьмарюють істинне світло і стають каменями спотикання на Шляху. Хіба у твоїй країні діти з неба падають? А співати їм пісень — це Шлях?

— Жодна людина не є ідеальною у всьому, — сказав Лама серйозно, підбираючи вервицю. — А тепер біжи до своєї матері, малюче.

— Послухайте-но його! — гукнув солдат до Кіма. — Соромиться, що дитину потішив! А ти був би добрим батьком родини, брате мій. Гей, дитино! — він кинув малюкові пайс. — Льодяники завжди солодкі, — промовив він, а коли маленька постать пострибала собі геть у сонячному промінні, продовжив: — Вони ростуть і стають чоловіками. Свята людино, мені шкода, що я заснув у розпал твоєї проповіді. Прости мене.

— Ми обоє старі, — мовив Лама. — То моя вина. Я заслухався твоєю розмовою про світ і його божевілля, й одна помилка призвела до наступної.

— Послухайте його! Яке лихо твоїм богам із тобою, що ти погрався з дитиною? І пісеньку ти дуже добре заспівав. Підемо далі, а я буду співати тобі пісню про Нікала Сейна[60] під Делі — то стара пісня.

Коли вони вийшли із затінку мангового дерева, високий, пронизливий голос старого задзвенів над полями, як крик, протяжним стогоном він розгорнув історію Нікала Сейна [Ніколсона], — пісню, яку чоловіки донині співають у Пенджабі. Кім був у захваті, а Лама слухав із глибокою цікавістю.

— Ахи! Нікал Сейн мертвий — він за Делі поліг! Списи Півночі, помсту за Нікала Сейна вчиніть, — тремтячим голосом він вивів до кінця, поплескуючи шаблюкою по крупу поні.

— А тепер ми підходимо до Великого Шляху, — сказав він, вислухавши слова похвали від Кіма, поки Лама підкреслено мовчав. — Давно я їздив цією дорогою, але слова твого хлопчика мене розворушили. Дивись, святий чоловіче, Великий Шлях — то хребет всього Гінду. Здебільшого він затінений, як тут, чотирма рядами дерев. Посередині — вимощений шлях — по ньому весь час їздять. Коли ще не було залізних вагонів, сагиби тут по ньому подорожували і туди, й сюди сотнями. Тепер тільки вози та інші таратайки їздять. Ліворуч і праворуч дорога дужче вибита — там їздять важкі підводи із зерном, бавовною, деревиною, кормом для худоби, вапном і шкурами. Людям тут безпечно ходити, бо кожні кілька косів[61] є поліцейська дільниця. Поліція — то злодії й грабіжники (я сам би з радістю їх потрусив із кавалерією — новобранцями під рукою сильного капітана), але принаймні, вони не терплять жодних конкурентів. Тут їздять усі касти й верстви. Дивіться! Брахмани і чамари[62], банкіри та лудильники, перукарі та баньї (торговці, зазвичай збіжжям), паломники і гончарі — весь світ іде та іде. Це для мене, як річка, із якої мене витягли, наче колоду після повені.

І справді — Великий Шлях був чудовим видовиськом. Він ішов прямо, несучи на собі вільно люд з усієї Індії впродовж півтори тисячі миль — справжня Ріка Життя, якої більше ніде не існує у світі. Вони дивилися на зелені склепіння, плямисті тіні, біле полотно шляху, поцятковане мандрівниками, і двокімнатну будівлю поліцейської дільниці навпроти.

— Хто носить зброю всупереч закону? — вигукнув, сміючись, констебль, побачивши солдатів меч. — Хіба поліції не достатньо, щоби знищити лиходіїв?

— Саме через поліцію я й обзавівся ним, — пролунало у відповідь. — Чи все добре у Гінді?

— Резальдаре-сагибе, все добре.

— Бачиш, я — як та стара черепаха, що вистромляє голову на берег, а тоді ховається знову. Так, це Дорога Гіндостану. Всі люди приходять по цьому шляху…

— Свинячий сину, хіба тобі битий шлях на те зроблений, щоб ти об нього спину чесав? Батько всіх дочок сорому і чоловік десяти тисяч потіпах, матір твоя з дідьком злигалася, бо так її мати вчила! Тітки твої в семи поколіннях безносі! А сестра твоя!.. Чия совина дурість тебе навчила вивернути свої возики через дорогу? Колесо зламалося? Оце зараз матимеш проламану голову, то покладеш їх разом на дозвіллі!

Голос та їдкі виляски батога долинали зі стовпа куряви за п’ятдесят ярдів від них, де