Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко - Маруся

чи не він? Розглядів хорошенько – аж зовсім він! «Та він же овсі неписьменний! Як же він буде читати? Може, навмання, без книжки; може, витвердив напам'ять? Побачим!»

От Василь вже і «Павла чтеніє» сказав та й почав… та що за голос важний! Чистий голосний підбасок та по-нятний!… От Наум і дума: «Бачив я сліпорожденного, що читав псалтир [5] так же без книжки; а Василь так у книжку дивиться… хіба чи не хваста? Може, напам'ять від дяка перейняв, та буцімто й письменний?… Так, отже, за титлу було зачепився, та й розібрав потроху… от і дочитав без помилки; от і алілуйю по закладкам знайшов… Ні! якби неписьменний, то не зумів би «Апостола», та ще й на самий Великдень, прочитати!»

Прислухається Наум, Василь співа. Як же почав херувимську, так таку, що й сам дяк не умів улад узяти, а Василь без запинки так усі голоси і покрива, і переводи виводить, сам і кінча, сам вп'ять і почина. Тогді вже Наум зовсім положивсь, що Василь став письменним: та коли ж він справився, і де пробував? «Нехай, – дума собі, – опісля знатиму».

Як вийшов панотець зо хрести паску свяченую почитовати, і народ рушив з церкви, Наум зопинив Василя та зараз і каже:

– Христос воскресе!

От, похристосувавшись з ним, як довг велить, і каже йому Наум:

– Чи ще ти нас, Василю, не забув?

– Нехай мене бог забуде, коли…

– Добре ж, добре, сину! Тепер не до того. Приходь до нас розговітись: а хоч і пообідаєш, коли не підеш додому.

– Ви мені і дом, ви і родителі…

– Добре ж, добре. Приходь же, не забудь; я ждатиму. Сказавши сеє, Наум поспішав додому і дорогою собі

дума: «Не дуже ж я добре зробив, що, не розпитавши Василя, що він і що з ним, та й покликав його до себе. Може, він вже об Марусі і не дума, а може, вже і жонат, а я тільки потурбую Марусю і знову розважу її тоску. Та хоч би і не те; так, може, ще він не відкупився від не-крутщини, так що тогді робити! Та вже ж побачу. Дасть бог розговітись, а там буду поправляти, що напортив з радощів, що побачив неждано Василя, та ще й письменного! Відкіля йому бог таку благодать послав? Правда, дитина розумна! Йому б тільки дяком бути».

З такою думкою прийшов додому і не каже жінці нічого, що кого він бачив. Прийшла й Маруся і принесла усе свячене, і байдуже! бо вона як не стояла у церкві, а при пасках, то й не бачила Василя. Розстановила усе на столі як треба, і налагодила, та й дивується з матір'ю, що батько не сіда розговлятись, а ходить собі по хаті та дума.

Аж ось двері – рип! – і Василь у хату. Маруся так і нестямилась і крикнула не своїм голосом: «Ох, мій Ва-силечку!» – та й стала як укопана. Стара Настя тож зрадувалась, неначе бог зна чому, і кинулась до Василя, і похристосувалась. От Наум бачить, що Василь з Марусею стоять і тільки поглядають, він на неї, а вона на нього, неначе зроду вперше бачаться, от і каже їм:

– Чом же ви не христосуєтесь?

А Василь і каже:

– Не смію, панотче!

– Чом не сміти? – каже Наум. – Закон повеліва христосуваться зо всяким і хоч би з смертельним урагом. Похристосуйтесь же по закону утричі, та нехай вас бог боронить від усякої поганої думки! Тяжкий гріх у такому святому ділі думати лукаве!

От і похристосувались гарненько.

Маруся кинулась до нього з розпросами:

– Де се ти, Василечку, був?:.

– Знай-бо урем'я, – перебив її Наум, – одно що-небудь: або розговлятись, або говорити. Бог дав празник і паску свячену; дякуючи бога милосердного, треба розрішати без усяких хлопіт і з веселою душею, а говорити будемо опісля. Сідайте лишень. Господи благослови!

Стара Настя сіла за столом на лаві, а Маруся біля неї скраю, щоб ближче поратись, Василь сів на ослоні, старий на покуті, а батраки конці столу. От, перехрестившись, Наум

прочитавши тричі «Христос воскрес з мертвих», зараз в'ідрізав паски свяченої і положив перед усяким по куску. Покуштовавши її бережно, щоб крихот не розсипати під стіл, усяк перехрестивсь і сказав: «Спасибі богу милосердному! Дай боже і на той год діждати!» Тут вже прийнялися за печене: поїли баранця, поросятини; а кісточок під стіл не кидали, а клали на стіл, щоб опісля покидати у піч. Далі їли ковбасу, сала кусочками нарізали і крашанок облупили і порізали на тарілочці. От сеє скінчивши, Маруся усе прибрала і з стола тож бережно змела, і усі крихти, і кісточки, і лушпиння з яєць повкидала у піч, та тогді вже стала подавати страву.

Старий Наум випив чарку горілки перед обідом, а Василь не став, бо, каже, ще не починав її пити. От і подали борщ, а далі яловичину, покришили на дерев'яній тарілочці, посолили та й їли – вже звісно що не по-панськи, бо виделок не водиться – пальцями. Опісля подали юшку з хляками, печене було, баранина, а там молошна каша, та й годі, більш і нічого.

Маруся чи їла що, чи не їла; їй лучче усяких розговін – опріч празника святого – те, що Василь вернувся і жив і здоров. Захилившись за матір, щоб батько не бачив, як ясочка дивилась на свого Василечка, а сама будто ложкою достає з миски, аби б то неначе і вона їсть. Куди їй вже їсти! У неї одно на думці, як і у Василя! Так той вже через силу їв, бо біля Наума сидів, і не можна було йому злукавнувати, щоб хорошенько подивитись на свою Марусю.

Пообідавши і подяковавши богу і батькові з матір'ю, як поприбирала усе Маруся, от Наум і каже:

– А в нас новий дяк сьогодні «Апостола» читав. Настя зараз і питається:

– А хто такий і відкіля?

– Осьде він, пан Василь, – сказав Наум та й всміхнувся.

– Хіба ж Василь письменний, щоб йому «Апостола» читати? – спитала Настя; а Маруся так уха і насторошила, щоб чути усе, що будуть говорити.

– Був неписьменний, а тепер бог йому розум послав, а як і що – я й сам не знаю. Розкажи мені, зділай милость, Василю, як се тобі світ відкрився? Се мені навдивовижу: ще й году нема, як ти пішов від нас, а навчився письма і