Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко - Маруся

Довго Василь думав, похиливши голову, а далі аж повеселів та й каже:

– А як я найму за себе найомщика?

«Найомщика?» – подумав Наум, а далі й каже:

– А з чого ж ти наймеш, коли тільки получаєщ від хазяїна вісімдесят рублів у год, а батькової копійчини нема?

– Дядьки поможуть.

– Не потурай на те, Василю: поможуть, та не тобі, а собі. До чого дійдеться, тобі за тебе лоб забриють, а найомщик опісля піде за дядькових хлопців. Рад би і я тобі помогти, так усе не те. Як знатимуть, що в тебе жінка багата, то так тягнутимуть, що тільки держись, і усе до кінця не доведуть, усе зоставлятимуть, щоб було за що вчепитись. Коли б ти сам, своєю копійкою, здужав найняти, так би так! Василю! От тобі образ царя небесного, і його матері пречистої, і Миколая святого! принеси бумагу, що найомщик принят за самого тебе і за твої гроші – от тобі зараз, обома руками віддам Марусю.

Як ударить Василь, вислухавши усе, руками об груди, як припаде на стіл, як заплаче, а далі, сказавши: «Усьому кінець», – кинувся на шию, обняв Наума кріпко і каже:

– Прощай, мій!… Коли ж тобі хоч трохи жаль бідного Василя, будь ласкав, будь жаліслив: поклич сюди Марусю, нехай я при тобі попрощаюсь з нею!

– Добре, Василю, – каже Наум, – та гляди ж: попрощайся! Чи розумієш?

– Усе знаю і усе зроблю, як мені кажете. От ввійшла Маруся, а за нею і Настя. Василь, узявши Марусю за руку, і каже:

– Марусенько! Правду, велику правду сказав мені твій батько. Треба нам розлучитись.

– І навіки? – через велику силу спитала Маруся.

– Побачимось… і будеш ти моєю, коли не на сім світі, так на тім! Прощай, моя Ма… – і не договорив, як вона зомліла й покотилась йому на руки. Він її пригорнув до серця кріпко, поціловав, віддав її нечувственну батькові на руки, поціловав руку йому і Насті… і пішов швидко, не оглядаючись…

Не будемо розказовати, як кріпко і як довго Маруся за ним журилася. Ледве-ледве, сердешна, з журби не вмерла. Скільки вже батько з матір'ю її не розважали, Усе нічого; а тим іще пуще, що не знала вона, зачим і куди Василь її дівався; чи надовго він скрився, чи вернеться і коли ще то буде? Питалася не раз і батька, – що ж? – не знаю та й не знаю. Бо й справді він не знав, з якою думкою і куди він скрився.

Що божий день перебере горішки, що ще на весіллі, як побачились уперше, та він їй дав, перебере, перецілує та вп'ять до серця і положить. Або коли, гулящим днем, піде у бір на озера, де з ним раз гуляла; там посидить, поплаче і з тим і додому вернеться. Мати не дуже її заставляла поратись і робити, так сама бралась за все: «Мені, – каже, – не так серденьку тяжко, як я що-небудь роблю». З подругами ніколи не грала і вже овсі до них і не виходила.

Одробилися у полі, стали від Семена звечора сидіти, Маруся прийнялася прясти; а з покрови удосвіта встає, пряде, шиє, порається і все журиться, і частенько, як забереться куди-небудь сама собі, то плаче-плаче, так що й господи! бо об Василеві ні чутки, ні вісточки; як у воду впав.

От і пилипівка; от і Ганнино зачатіє; зачали парубки засилати старостів до дівчат. Знай люди швандяють по вулицям з паличками у руках. То гляди: ідуть двоє поперев'язувані рушниками, бодряться, вихваляються; от там і там таку-то за такого просватали. А інші свинячою стежкою, попід плотами мовчки собі ідуть і під плечем, замість хліба святого, несуть… гарбуз! Еге! нігде дітись: як заробили, так і відвічать.

Не одні старости заходили і до старого Дрота сватати Марусю, – так що ж?

– Таточку мій ріднесенький! Я їм, – каже, – піднесу по чарці!

Старий, було, гримне на неї:

– Чи ти дурна та божевільна? Чом ти не йдеш! люди хороші, чесного роду, парень бойкий; чи тобі поповича, чи купця треба?

– Василя, а коли не Василя, то й нікого!… – каже, було, Маруся. Мати її у сльози, а батько, було, аж розсердиться та й крикне:

– Та де того Василя озьмемо? Тепер ти людей цураєшся, а там стануть і тебе люди цуратись, і досидится до сідої коси.

– Дарма, таточку! Без Василя не страшна мені і домовина, не то сідая коса.

Здвигне тільки плечима Наум, подума: «Нехай ще до того году», – та й замовчить. І йому жалко було, що про Василя не було ніякої чутки: бо він його дуже любив і усе надіявсь, що він з собою що-небудь до пуття зробить.

От і м'ясниці пройшли, і усюди пішла слава, що Дротівна Маруся і горда, і пишна; за тутешніх парубків не хоче, а жде собі панича із-за моря. Вона про сюю славу знала, сміялась і каже, було: «Дарма! І підожду». Парубкам же хоч і кріпко досадно було, що така красива і багата дівка улад не дається, та нічого було робити; силою не озьмеш.

Пройшов і піст, відговілись і – слава тобі господи! – дождались воскресенія. Маруся у великодню суботу сама учинила паску, положила туди яєчок, імберю, бібків, шапрану, і спеклася паска і висока, і жовта, і ще у печі зарум'янилась. Полагодила усе, що треба, а на самий великдень уранці з батраками понесла до церкви на посвященіє паску, баранця печеного, порося, ковбасу, крашанок з десяток, сало і грудку солі і, розіславши на цвинтарі у ряду з другими хустку, розложила усе гарненько, як її мати навчила, бо Настя після недуги не пішла з двора. Наум же став у церкві божій і молиться.

Коли Наум приходив до церкви молитись, то вже справді молився, а не ловив вітрів, не розглядав і сюди і туди, а стояв як треба, неначе перед самим господом, царем небесним, і тільки слухав, що читають і співають. А сьогодні, у такий великий празник, він ще більш молився, і на серці так йому було весело, як і усякому богобоязно-му, кого приведе бог дождатись великодня.

От, як він стоїть і молиться, служба божая співається, вийшов насеред церкви читати «Апостола» [4]… і хто ж? Василь!… Наум дивиться – і сам собі не вірить, чи се він,