Умберто Еко - Празький цвинтар [без ілюстрацій]

поважаючи думку свого батька, чи то через те, що до мене йому було байдуже, мій тато ніколи не висловлював своїх справжніх ідеалів. Та мені вистачило й того, що я міг підслухати з дідових розмов з отцями-єзуїтами, та пліток, якими обмінювалися нянька Тереза та швейцар, аби второпати, що мій батько не лише належить до тих людей, що схвалюють Революцію та Наполеона, але навіть говорять про те, що Італія зможе скинути з себе Австрійську імперію, Бурбонів та папу і стати (слово, яке в присутності діда не можна було взагалі вимовляти) Нацією.

* * *

Початкові знання я отримав від схожого на куницю падре Пертузо. Він перший просвітив мене щодо новітньої історії (у той час як дід розповідав мені лише про минувшину).

Пізніше поширилися перші чутки про карбонаріївські походи, з газет, що приходили на ім'я мого батька, якого на той час не було вдома, — я забирав їх перш, ніж дід накаже знищити ті газети. Пригадую, як мусив сидіти на уроках німецької та латини, яких мене навчав падре Берґамаскі — вони з дідом були настільки добрими друзями, що у нашій господі для падре Берґамаскі була навіть окрема кімната, яка розташовувалася неподалік моєї. Отець Берґамаскі… На відміну від падре Пертузо, Берґамаскі був миловидним молодиком з кучерявим волоссям, чіткими рисами обличчя, принаймні вдома вмів гарно говорити і з гідністю носив сутану, про яку ретельно дбав. Мені спадають на гадку його білі руки й витончені пальці та його нігті: дещо довші, ніж мали б бути в особи церковного сану.

Побачивши мене за книжками, він часто сідав поруч і, гладячи мене по голові, застерігав від небезпек, на які може наразитися необачливий юнак, розповідаючи, що карбонарії — це маскування ще більшої нашої кари — комунізму.

— Ще вчора комуністи не видавалися таким злом, але сьогодні, після маніфесту того Марша (гадаю, так це вимовляється), ми маємо викрити їхні плутні. Ти гадки не маєш про Бабетту Інтерлакен — гідну правнучку Вейсгаупта, яку прозвали Великою Дівою швейцарського комунізму.

Хтозна-чому, та отець Берґамаскі, здавалося, з більшим запалом переймався не міланськими чи віденськими повстаннями, про які тільки й мови було тими днями, а релігійними сутичками між католиками та протестантами, що відбувалися у Швейцарії.

— Бабетта, народжена по-шахрайському, виросла серед розпусти, крадіжок, грабунків та крові. Про Бога чути не чула, хіба що щоденні прокльони на його адресу. Під час сутички під швейцарським містечком Люцерн, коли радикали вбили кількох католиків з нижчих швейцарських кантонів, саме Бабетта розчавила їхнє серце та виколупала очі. Розпустивши на вітрі свої біляві коси, як у вавилонської блудниці, за своїми жіночими принадами вона приховувала те, що є глашатаєм таємних товариств, демоном, який нашіптує всі таємні інтриги та лукавства тих загадкових збіговиськ; вона з'являлася раптово й так само зникала вмить, немов чортиця, вона знала таємниці, недоступні нікому, викрадала дипломатичні депеші, не зламуючи печаток, немов гадюка, прослизала у найпотаємніші кабінети Відня, Берліна і навіть Санкт-Петербурга, підробляла векселі, змінювала номери у паспортах; ще дівчиськом опанувала мистецтво трунків і вміла отруїти так, як наказували їй у таємному товаристві. Здавалося, що вона одержима Сатаною, такими несамовитими були її гарячкова життєва сила та чари її погляду.

Я витріщався від подиву, намагався не слухати, але вночі марив про Бабетту Інтерлакен. Силкуючись у напівсні стерти з-перед очей образ демона з білявим довгим волоссям на, безперечно, оголених плечах, думаючи про ту пекельну чортицю з ароматом парфумів, про груди гордої безбожниці та грішниці, котрі важко здіймаються від любострасного бажання, милувався нею, як взірцем для наслідування, або ж, лякаючись навіть самої думки про те, щоб хоч пальцем її торкнутися, я відчував бажання бути таким, як вона: всемогутнім таємним агентом, який фальшує номери паспортів, доводячи до погибелі своїх жертв протилежної статі.

* * *

Мої наставники дуже полюбляли гарно попоїсти, й зі мною ця вада лишилася аж до зрілого віку. Пригадую, як, якщо не весело, то смиренно сиділи за столами благочестиві отці, коли обговорювали, яким пречудовим було асорті з вареного м'яса, що приготував мій дід.

Для приготування страви знадобиться щонайменше пів-кілограма яловичих м'язів, хвіст, огузок, маленькі ковбаски, телячий язик, голівка, свиняча ковбаса, курка, одна цибулина, дві морквини, два листочки селери й жменя петрушки. Все вариться по-різному, залежно від виду м'яса, але, як згадував дід, отець Берґамаскі жвавенько мотляв головою, схвалюючи страву, щойно її ставили на тацю: для того, щоб у нього прокинувся апетит, часом достатньо було лише добренько посолити м'ясо, посипати жменькою петрушки й полити парою ополоників юшки. Гарніру їли небагато, хіба трохи картоплі — вирішальними були соуси: мостарда[77] з винограду, мостарда з фруктовою гірчицею, соус із редьки. Але найголовніше (дід абсолютно з цим не погоджувався) була зелена поливка: жменя петрушки, чотири маленьких філе анчоусів, м'якушка з булки, ложка каперсів, зубчик часнику, жовток зі звареного накруто яйця. Все легенько розтерти, додавши оливкову олію та оцет.

Пригадую, у цьому було моє дитяче та юнацьке щастя. Чого ще бажати?

* * *

Задушливе пообіддя. Я вчуся науки. Падре Берґамаскі мовчки сидить позад мене, поклавши долоню мені на потилицю, й пошепки каже мені, що такому богобоязливому юнакові, з такими чистими намірами, що хотів би уникнути спокус ворожої нам протилежної статі, він міг би дати не лише батьківську дружбу, але й теплоту й любов зрілого чоловіка.

Відтоді я жодному попу не дозволив себе мацати. Можливо, я сам перевдягаюся абатом Далла Пікколою, щоб мацати інших?

* * *

Утім, коли мені вже було майже вісімнадцять, дід, котрий хотів, аби я став адвокатом (у П'ємонті «адвокатом» називали будь-кого, хто вчив право), поступився й, випустивши з дому, послав навчатися в університет. Я вперше в житті спілкувався зі своїми однолітками, але вже спливло надто багато часу, тож я жив, нікому не довіряючи. Я не розумів, чому вони придушують осмішки й змовницьки переглядаються, коли йдеться про жінок, а ще вони обмінювалися французькими книжками з бридкими ілюстраціями. Тож я віддавав перевагу читанню. З Парижа дід за передплатою отримував «Le Constitutionnel», де іноді друкували уривки з «Агасфера» Сю, й ці випуски я, звісно, ковтав один за одним. З тих сторінок я дізнався, як мерзенний орден єзуїтів уміє організовувати найгидкіші злочини, нехтуючи правами нужденних та доброчесних людей. Та разом з підозріливим ставленням до єзуїтів, яке у мене з'явилося, те чтиво відкрило мені, як приємно читати новий для мене жанр — feuilleton[78]: