Умберто Еко - Празький цвинтар [без ілюстрацій]

щоб горланити, немов мандрівник у пустелі, і якщо вони не бажали мене почути, то за це відповідатимуть перед Отцем Небесним, але зараз, коли єврейське плем'я стає все могутнішим, а наш боязливий суверен Карл-Альберт все поблажливіший до них, я довіряю вам, молодим, світоч доказу. Та вони зборють його своєю змовою…

— Хіба тут, у Турині, теж є змовники? — питався я.

У годину, коли кімнату огортали сутінки, дід озирався навкруги, ніби нас підслуховували:

— Тут і будь-де в іншому місці. Це проклятуще плем'я, якому в Талмуді, як стверджують ті, хто вміє по ньому читати, написано проклинати християн тричі на день, просити у Бога, аби їх винищили й довели до загину, а зустрівши християнина на краєчку урвища — штовхнути його вниз. Знаєш, чому тебе звуть Симоніно? Бо я хотів, аби твої батьки охрестили тебе ім'ям маленького хлопчика Симоніно з Тренто[74]— мученика, якого в далекому п'ятнадцятому столітті викрали євреї, а потім убили, пошматувавши задля того, щоб просто використати його кров для своїх обрядів.

* * *

«Якщо не зробиш доброї справи й не підеш зараз же до ліжка, вночі до тебе прийде страшезний Мордехай», — так лякав мене дідусь. І я, лежачи в ліжку у своїй кімнатчині під дахом, дослухався до кожного поскрипування у старому будинку, майже відчуваючи на сходинках кроки старого Мордехая, котрий прийшов потягти мене у свою пекельну халабуду й нагодувати мацою, скропленою кров'ю невинних діточок. Поєднуючи дідові розповіді з оповідками старої няньки Терези, служниці, яка ще татка вигодувала, але й досі шаркотить по хаті, я чую, як з повним ротом слизької слини Мордехай белькоче: «М-м-м, смачненько, чую дух християнця маленького…»

* * *

Мені вже чотирнадцять, і я багато разів намагався потрапити до гетто, яке вже переливається через свої старі мури, адже у П'ємонті збираються незабаром відмінити багато обмежень. Можливо, мандруючи майже аж до межі того забороненого світу, я зустрічав кілька євреїв, але я чув, що юдеї вже геть змінили свою подобу в миру. «Вони маскуються, — казав дід, — змінюють подобу, проходячи повз нас, а ми навіть не підозрюємо». Повсякчас доходячи аж до краю, я зустрів чорноволосу дівчину, яка щоранку проходила площею Карліні, несучи в руках якийсь кошик у крамничку неподалік. Палкий погляд, очі — оксамит, засмагле обличчя… Не може бути, щоб вона була єврейкою, що батьки з обличчями хижих звірів та отруйним поглядом, як їх описував мій дід, могли породити таке жіноче створіння. Все ж таки не може вона жити в гетто.

Уперше я дивлюся не на няньку Терезу, а на іншу жінку. Щоранку я тиняюся знічев'я, а коли помічаю здаля, як вона йде, у мене ніби серце вискакує. Тими ранками, коли її немає, я вештаюсь туди-сюди, ніби намагаючись знайти шлях втечі, але жоден мені не підходить. У той час, як дід, сидячи за столом і жуючи шмат хлібного м'якуша, чекав на мене вдома, я досі сновигав тими місцями.

Якось уранці я насмілився зупинити дівчину й спитати, чи можу я допомогти їй нести кошик. Вона пихато відповіла на діалекті, що може й сама впоратись. Вона казала мені не monsuü[75], а навпаки, gagnu, хлопчик. Більше я не шукав її, та й не зустрічав. Мене принизила дочка Сіону. Може, тому, що я натоптаний? Фактично, саме з цього почалася моя війна з дочками Єви.

* * *

Протягом усього дитинства дід не хотів віддавати мене у науку до шкіл Королівства, кажучи, що там викладають лише карбонарії та республіканці. Всі ті роки я прожив удома, на самоті, ображено спостерігаючи за тим, як інші хлопчаки граються на березі річки, ніби мене позбавили чогось, що мені належало; отже, я вчився у зачиненій кімнаті разом з отцем-єзуїтом, якого дід завжди обирав серед чорних круків, що його оточували, залежно від мого віку. Я ненавидів чергового вчителя не лише тому, що він навчав мене, оперіщуючи палицею по пальцях, а й через свого батька (у ті нечасті зустрічі, коли він неуважно зі мною балакав), який уселяв мені цю ненависть до попів.

— Але ж мої вчителі — не попи, вони отці-єзуїти, — виправдовувався я.

— То ще гірше. Ніколи не довіряй єзуїтам. Знаєш, як написав один святий священик — зваж, я кажу «священик», а не масон, карбонарій, сатанинський ілюмінат, ким мене вважають, а по-янгольському добрий священик, абат Джоберті? Цей єзуїзм дискредитує, надокучає, мучить, оббріхує, переслідує, винищує людей, яких благословили вільним духом, через єзуїтів виганяють з державних посад добрих та сміливих людей, саджаючи на їхнє місце боягузів та меланхоліків; цей єзуїзм обманює, заковує в пута, набридає, одурманює, знесилює, тисячами способів псує народну й приватну освіту, сіє між людьми, родинами, верствами населення, країнами та урядовцями, народами злість, підозри, ворожнечу, ненависть, сварки, відкритий й прихований розбрат, єзуїзм пригнічує розум, заглушає голос серця й жадання, слабкою дисципліною перетворює молодь на слабаків, розбещує похилий вік поступливою та лицемірною мораллю, нападає, розхолоджує запал, дружбу, позбавляє любові до сім'ї, синівських жалощів, убиває в більшості громадян святу любов до батьківщини… Коли йдеться про їхні інтереси, у світі немає більш безсердечнішої, суворішої та нещаднішої таємної спільноти, ніж єзуїтський орден. Під ласкавою і лестивою личиною, за солодко-медовими словами, надзвичайно сердечними і дружніми промовами стоїть єзуїт, що з гідністю кориться дисципліні свого ордену, виконуючи вказівки старших за себе, він має залізну душу, нечутливу до найсвятіших почуттів та найшляхетніших проявів любові. Він неухильно реалізовує на практиці заповіді Макіавеллі, для котрого, коли йдеться про добробут батьківщини, не існує ані справедливості, ані кривди, ані жалю, ані жорстокості. Тому їх ще замолоду в семінарії вчать нехтувати любов'ю до родини, дружбою, аби вони завжди були готові доповісти старшим у спільноті про найдрібніший промах навіть найближчих людей, погамувати у серці будь-які поривання, сліпо коритися дисципліні, perinde ас cadaver[76]. Джоберті казав, що індійські фазингари, або душителі, жертвували своїм божествам людей, умертвляючи їх, накинувши на шию ласо чи проткнувши ножем; італійські єзуїти вбивають у людині душу язиком, як рептилія, чи писаним словом.

Однак мене завжди смішило те, що деякі з цих ідей Джоберті були запозичені з роману «Агасфер» Ежена Сю, котрий вийшов друком за рік до того.

* * *

Мій батько. Його у нашій родині ненавиділи. Якщо вірити дідові, то батько зв'язався з карбонаріями. Коли він побіжно торкався дідових поглядів, то лише пошепки радив мені не слухати його маячню, але, чи то соромлячись, чи то