Джером Дейвід Селінджер - Над прірвою у житі

себе на святвечір — допомогти прибирати ялинку. Але я побоявся, що трубку візьме її мати. А та знала мою матір, і я собі уявив, як вона, каналія, прожогом хапає трубку і дзвонить моїй матері, що я в Нью-Йорку. Та й узагалі я не був у захваті від перспективи побалакати по телефону з місіс Гейс. Якось вона заявила Саллі, що я, мовляв, неприкаяний. Каже, неприкаяний і не має в житті мети. Потім я хотів був дзенькнути Карлові Льюсу— одному кадрові, з яким я вчився в Гутонській школі. Але я його недолюблював. Кінець кінцем я взагалі нікому не подзвонив, простовбичивши біля телефону хвилин двадцять чи десь так, вийшов з будки. Я взяв саквояжі, дійшов підземним переходом до зупинки таксі й сів у машину.

Я такий з біса неуважний, що назвав водієві — просто за звичкою — домашню адресу! Геть забув, що зібрався ж окопатися в готелі й пересидіти кілька днів, доки почнуться канікули. Я згадав про, це, аж коли ми проїхали вже половину Центрального парку. Тоді я й кажу:

— Знаєте що, ви б не повернули, коли можна буде, назад? Я дав вам не ту адресу. Мені треба до центру.

Та водій мій був теж не в тім’я битий.

— Тут я не можу повернути назад, приятелю, — каже. — Тут однобічний рух. Доведеться тепер їхати аж до Дев’яностої.

Сперечатися я бажання не мав.

— Гаразд, — відповідаю. І раптом мені блиснула ідея. — Слухайте, — кажу, — а ви чули про отих качок на озері, яке зразу біля Південних воріт до парку? На отому невеличкому ставочку. Часом не знаєте, куди вони діваються, оті качки, коли озеро замерзає? Може, випадково знаєте? — Я звісно, розумів: шансів, що він про це знає, один із мільйона.

Водій обернувсь і зміряв мене таким поглядом, ніби я — ненормальний.

— Ти що, старий, — каже, — смієшся з мене?

— Ні, просто мені цікаво, та й годі.

Він не сказав більш нічого, тож і я замовк. Коли ми виїхали з парку біля Дев’яностої вулиці, водій нарешті озвався: —. — Гаразд, старий, то куди тепер?

— Розумієте, — кажу, — не хочеться зупинятись у якому-небудь готелі на Іст-Сайді — тут мене можуть побачити знайомі. Я подорожую інкогніто. — Не можу терпіти заяложених і дурнуватих фраз на зразок «подорожую інкогніто», але з дурнями тільки так, по-дурному, й доводиться розмовляти. — Часом не знаєте, який оркестр грає у «Тафті» або в «Нью-Йоркському»?

— Уявлення не маю, приятелю.

— Що ж, тоді підкиньте мене до «Едмонта», — кажу. — А ви не хочете по дорозі де-небудь зупинитись і випити зі мною коктейль? Угощаю! Грошей у мене слава богу.

— Не можу, приятелю. Вибачай.

Ох і компаньйончик мені попався! Серйозний чоловік.

Ми приїхали до «Едмонта», і я взяв номер. У таксі я натяг свою червону мисливську шапку — просто так, задля хохми, — але у вестибюлі скинув її. Ще, майнуло в голові, люди подумають, ніби я псих абощо. Сміх, та й годі! Тоді я ще й не здогадувався, що в тому клятому готелі аж кишіло всілякої потолочі та придурків. Одне слово, псих па психові.

Номер мені попався зачуханий, з вікна ніякого дідька не видно, крім заднього фасаду цього самого готелю. Та все, це пусте. Коли на серці так гидосно, видами з вікна не перебираєш. Коридорний, що провів мене в кімнату, мав років шістдесят п’ять, як не більше, — дід, та й годі! Від його вигляду на душі стало ще тяжче, ніж від номера. Це був один із тих голомозих типів, що зализують свої три волосини з одного боку лисини на другий. А я б краще вже лисий ходив, ніж отак зачісуватись. Ото роботу знайшов! Скоро вже сімдесят стукне, а він тягає чужі чемодани та жде, ще йому тицьнуть чайові! Мабуть, на розум він не багатий, що правда, то правда, але взагалі це жахливо.

Коли старий пішов, я, не роздягаючись, у пальті, трохи постояв біля вікна. Однаково робити було нічого. Якби ви тільки знали, що діялося за вікнами навпроти! Там навіть не завдавали собі клопоту запнути штори. Один тип — сивоволосий, на вигляд навіть досить солідний, у самих трусах — виробляв таке, що не повірите, коли розкажу. Спершу він _ поставив на ліжко чемодан. А тоді дістав звідти жіночий одяг і вбрався в нього! Справжнісінький жіночий одяг — шовкові панчохи, туфлі на високих підборах, бюстгальтер і такий корсет, що на ньому теліпаються якісь підв’язки. І нарешті нацупив на себе оту вузьку чорну сукню. Вечірню сукню, їй-богу, не брешу! Вбрався — і ну дефілювати по кімнаті, тільки не йшов, а плив — точнісінько, як ото дама, ще й сигаретку закурив, та все поглядає на себе в дзеркало. А в номері більш ні душі. Якщо, правда, ніхто не сидів у ванній — цього вже мені не було видно. Коли дивлюсь — а в тому вікні, що на поверх вище, чоловік і жінка бризкають одне на одного з рота водою! Може, то була й не вода, а віскі з содовою — адже я не бачив, що в них у склянках. Одне слово, набирає спершу він повен рот та як цвіркне на неї! А тоді вона на нього, і так по черзі, трясця їхній матері! Ви б на них тільки поглянули! І регочуть до упаду, так наче нічого смішнішого зроду не бачили. Той готель був просто напханий психами, серйозно кажу. Я був там, мабуть, єдиним нормальним типом, а це не так уже й багато. Ледве не вдарив телеграму каналії Стредлейтерові, щоб той першим поїздом виїздив до Нью-Йорка. В цьому готелі він був би справжнім королем.

Але найгірше те, що від такої гидоти не можеш відвести очей, навіть коли дивитися й не хочеш. Бо, скажімо, та ціна, якій він бризкав межи очі водою, була досить-таки нічогенька. Ось у чому велика моя біда. В душі я, певно, найбільший сексуальний маніяк на світі. Іноді на думку спадає жахлива бридота, яку б я міг зробити, коли б трапилася нагода. Мені навіть здається, що це, може, й досить приємно, хоч і гидко, коли ви з дівчиною обоє напідпитку й узагалі, а тоді заходитеся бризкати одне одному в обличчя водою або там чим… Та, по правді, все те мені не до вподоби. Як добре подумати, то це просто огидно. Я так гадаю: якщо тобі не подобається дівчина по-справжньому, то нема чого з нею дурня корчити, а коли вона тобі подобається, то подобається і її обличчя, а коли подобається її обличчя, то нічого виробляти з