Джером Дейвід Селінджер - Над прірвою у житі

роблять жінки в її віці. У ній було стільки шарму! І жіночої привабливості, якщо вже хочете знати правду.

Потім вона якось дивно подивилася на мене.

— Якщо не помиляюсь, у вас із носа йде кров, любий, — раптом каже вона.

— Це мене сніжкою, — кажу. — Як лід, твердою такою. Я, мабуть, розповів би їй усю правду, тільки ж довго довелося б говорити. Але вона мені подобалась. Я вже навіть трохи шкодував, що назвався Рудольфом Шмідтом.

— Так, як каналію Ерні,— кажу, — в нас у школі нікого не люблять. Ви про це знаєте?

— Ні, не знаю!

Я кивнув головою.

— Мало хто з нас збагнув його відразу. Цікавий хлопець. Правда, багато в чому дивакуватий. Ви розумієте, що я маю на увазі? Взяти хоча б те, як я з ним познайомився., Коли я з ним познайомився, то спершу подумав, що він трохи задавака. Ось що я був подумав. Та Ерні не задавака. Просто він дуже своєрідний хлопець, і щоб його взнати, потрібен час.

Місіс Морроу слухала мене й мовчала. Та побачили б ви її обличчя! Вона, каналія, як сиділа, так і вклякла. Матері всі такі — їм нічого не треба, тільки розповідай, яка цяця в них синочок.

А я розходився — плету таке, що й на вуха не налізе.

— Він розказував вам про вибори? — питаю. — Про вибори в класі?

Вона похитала головою. Бачу, я вже геть забив їй баки. Не брешу.

— Багато хлопців хотіли вибрати каналію Ерні старостою класу. Власне, всі були в один голос за нього. Бо ніхто, крім Ерні, з тим ділом, вважайте, не впорався б, — правлю я. Слухайте, я таке молов! — Але вибрали зовсім іншого — Гаррі Фенсера. І тільки через те, що Ерні не схотів, щоб ми його висували. Бо він у вас страшенно сором’язливий, скромний і взагалі. Взяв і відмовився… Слухайте, він справді дуже сором’язливий. Ви б спробували якось його відучити. — Я подивився їй в очі. — Невже Ерні вам нічого не казав?

— Ні слова.

Я кивнув головою:

— Це на нього й схоже. Ерні про таке не говоритиме. Це єдина його вада: він надто сором’язливий і скромний. Ви таки спробуйте з ним побалакати — чого він так соромиться?

Цієї миті ввійшов кондуктор перевірити в місіс Морроу квиток. Якби не він, я базікав би ще довго. Та я радий, що трапилася нагода побазікати. Бо такі субчики, як Морроу, тільки й дивляться, щоб потягти вас іззаду мокрим рушником — їм аби зробити кому-небудь боляче. Такі не лише змалку паскуди, вони зостаються паскудами все життя. Та після того, що я наплів місіс Морроу, вона, зуб даю, бачитиме в своєму синочкові такого собі сором’язливого, скромного хлопчика, який навіть не схотів, щоб його вибрали старостою класу. А чом би їй, каналії, так і не думати? Матерів ніхто не знає. В такому ділі вони мало що тямлять.

— Може, бажаєте коктейль? — питаю. Я сам був не від того, щоб випити коктейль. — Тут є вагон із баром. Ходімо?

— Хіба вам уже дозволяють замовляти спиртне, любий? — питає місіс Морроу. Але зовсім не ущипливо. Надто вона мила жінка, щоб розмовляти ущипливо.

— Ну, взагалі, звісно, не дозволяють, але я високий на зріст, і мені звичайно дають, — кажу. — До того ж у мене вже чимало сивини. — Я повернув голову й показав їй своє сиве волосся.

Тут їй, каналії, і мову одібрало!

— Ходімо! Чому ви не бажаєте підтримати мені компанію? — питаю. Я так хотів піти з нею в бар!

— Та ні, мабуть, таки не варто, — каже вона. — Я дуже. вам вдячна, любий, але краще не треба. Та й бар уже, певно, зачинений. Уже дуже пізно, ви ж бо знаєте.

Вона мала рацію. Я геть забув, котра година. І раптом місіс Морроу зводить на мене погляд і питав про те, чого я так боявся:

— Ернест писав, що приїде додому в середу. Що різдвяні канікули починаються в середу. Сподіваюсь, у вас ніхто не захворів і вас не викликали терміново додому?

Місіс Морроу виглядала справді занепокоєно. Вона питала не просто з цікавості, це зразу було видно.

— Ні, вдома всі здорові,— кажу. — А от зі мною не все гаразд. Я мушу лягати на операцію.

— Що ви кажете. От шкода!

Їй таки було мене шкода. Я вже й сам шкодував, що бовкнув дурницю, та було пізно.

— Нічого серйозного. Невеличка пухлина на мозку.

— Який жах! — Місіс Морроу навіть затулила долонею рота.

— Та пусте! Я скоро вичухаюсь. Пухлина не глибоко, майже зверху. І зовсім невеличка. Хвилини дві — і її видалять.

Потім я взявся вивчати розклад руху поїздів, який знайшовсь у мене в кишені. Просто щоб більше не брехати. Бо я вже як почну, як розохочусь, годинами не можу спинитися. Правду кажу. Годинами.

Після того ми вже майже не розмовляли. Місіс Морроу заходилася читати свій «Вог», а я задививсь у вікно.

В Ньюарку вона зійшла. На прощання побажала мені щасливої операції і т. ін. Вона й далі називала мене Рудольфом. Потім ще запросила приїздити влітку до Ерні в Глостер, у штаті Массачусетс. Ми живемо, каже, на самому березі, і тенісний корт є тощо, але я їй подякував і відповів, що їду з бабусею в Південну Америку. Це вже була чистісінька брехня, бо моя бабуся майже з дому не виходить, хіба іноді на денну виставу в театр. Та я однаково не поїхав би до того собаки Морроу, ні за що в світі, навіть якби іншої ради не було.

9

У Нью-Йорку я зійшов з поїзда на Пенсільванському. вокзалі й відразу рушив до телефонної будки. Дай, думаю, кому-небудь дзенькну. Саквояжі я поставив біля будки — так, щоб були на видноті. Та коли я причинив за собою двері, то збагнув, що дзвонити мені нема кому. Д. Б., мій брат, був у Голлівуді. Сестричка Фібі годині о дев’ятій лягала спати — їй теж уже не подзвониш. Сама Фібі не мала б, звісно, нічого проти, якби я її розбудив, але ж трубку, на жаль, узяла б не вона. Трубку взяли б або батько, або мати. Отже, варіант відпадав. Я ще подумав, чи не зателефонувати матері Джейн Галлахер — спитати, коли у Джейн канікули, але потім мені перехотілося. Та й пізнувато вже було. Тоді я вирішив подзвонити Саллі Гейс — своїй дівчині, з якою я досить частенько зустрічався; я знав, що в неї вже канікули, вона ще написала мені отого довжелезного й дурного листа і запросила до