Джером Дейвід Селінджер - Над прірвою у житі

ним казна-що — наприклад, цвіркати в нього водою або там чим. Немає нічого гіршого, коли отака мерзота іноді дуже тішить людей. А втім, від самих дівчат теж добра не жди, коли намагаєшся не робити дурниць, щоб не зіпсувати чогось справді хорошого. Років два тому я теж мав одну знайому. То вона була ще гірша за мене. Слухайте, от розпусниця! І все ж якийсь час ми з нею навіть досить весело розважалися, хоч це й гидко. Взагалі я в сексуальних справах не багато тямлю. Там сам чорт ніколи не добере, що й до чого. Я весь час даю собі слово чогось не робити, а тоді відразу його й ламаю. Торік, наприклад, твердо вирішив не волочитися за дівчатами, від яких мені з душі верне. І того ж таки тижня — та де, сказати щиро, того ж таки дня! — сам і порушив це правило. Цілий вечір прообіймався та процілувався з однією дурепою, — звали її Анна-Луїза Шерман. Ні, секс для мене — китайська грамота. Слово честі.

Стоячи край вікна, я почав думати, як би його зателефонувати каналії Джейн — тобто як замовити міжміську розмову просто з Б. М., де вона вчилася, а не дзвонити її матері й не питати, коли Джейн приїде. Власне, дзвонити дівчатам у школу пізно ввечері не дозволялося, але я все добре обміркував. Коли там візьмуть трубку, я скажу, що телефонує її дядько. Мовляв, її тітка попала в автомобільну аварію й розбилася на смерть, і мені треба терміново поговорити з Джейн. Думаю, такий номер пройшов би. І не подзвонив я тільки через те, що був не в гуморі. А коли ти не в гуморі, то нічого путнього не зробиш.

Перегодя я сів у крісло й висмалив кілька сигарет підряд. Ніде правди діти: з голови не йшли кляті жінки. І раптом на думку спала ідея! Я дістав гаманця й почав шукати адресу, яку мені дав один кадр — ми з ним познайомилися влітку на вечірці, він учився в університетському коледжі у Прінстоні. Нарешті я знайшов той папірець. У гаманці він геть витерся, пожовк, але дещо прочитати на ньому ще можна було. Там була адреса однієї кралі — не те що справжньої повії, але, як сказав той студіозус, при нагоді вона не відмовить. Якось він привів був її в Прінстон на танці, і його через неї трохи не вигнали з коледжу. Як виявилось, раніше вона виступала в кабаре із стриптизом, чи щось таке Одне слово, взяв я трубку й набрав номер. Звали її Фей Кевендіш, а жила вона в готелі «Стенфорд Армз» на розі Шістдесят п’ятої і Бродвею. Певно, якийсь глухий закутень. Спершу я подумав був, що її нема вдома абощо. Ніхто не відповідав. Потім, чую, хтось таки взяв трубку.

— Алло! — гукаю. Говорити я намагався басом, щоб вона не здогадалася, скільки мені років. А взагалі голос у мене й так досить низький.

— Алло! — відповів жіночий голос. Щоб дуже привітно, то ні.

— Міс Фей Кевендіш?

— Хто дзвонить? Кому це заманулося будити мене серед ночі, прокляття!

Я трохи аж злякався.

— Я, звичайно, розумію, вже пізнувато, — кажу їй таким дорослим-дорослим голосом. — Вибачте, але мені дуже захотілося почути ваш голос, поговорити з вами… — І все це з біса статечно, поважно. Слово честі!

— Хто це дзвонить? — питає вона.

— Розумієте, ви мене не знаєте, але я — товариш Едді Бердселла. Він сказав, що коли я буду в Нью-Йорку, то ми з вами неодмінно повинні зустрітися і випити коктейль-два.

— Хто-хто сказав? Чий ви товариш?

Слухайте, та вона ж справжня тигра! Не говорить, а ричить на мене в трубку.

— Едмунда Бердселла. Едді Бердселла, — кажу. Я не міг пригадати, як його, і каналію, звали — Едмунд чи Едвард. Я ж бо його тільки один раз і бачив — на отій ідіотській вечірці.

— Не знаю я ніякого Едді, приятелю! І якщо ви гадаєте, що мені дуже приємно схоплюватися серед ночі…

— Таж Едді Бердселла! Із Прінстоиа! — кажу.

Вона проказала кілька разів прізвище — видно, перебирала в пам’яті своїх знайомих:

— Бердселл. Бердселл… Із Прінстона… З Прінстонського коледжу?

— Ну звісно!

— Ви з Прінстонського коледжу?

— Ага, — кажу. — Майже.

— А-а… То як там Едді? — питає вона. — Ну й час люди вибирають, щоб подзвонити, хай бог милує!

— Непогано. Просив переказати вам вітання.

— Дякую. Вітайте і його від мене, — каже. — Славний хлопець. Що він тепер робить? — Чую, вона вже забалакала привітніше, каналія.

— Та самі знаєте, те саме, — кажу. Звідки мені в біса відомо, що він там робить?! Я того кадра до пуття й не пригадував. Навіть не був певен, чи він ще вчився в Прінстоні. — Слухайте, — кажу, — може, ми з вами зустрінемось, вип’ємо десь коктейль?

— А ви, до речі, хоч уявляєте собі, котра година? — відповідає вона.— І взагалі, дозвольте запитати, як вас звуть? — Вона раптом заговорила з англійською вимовою. — Щось надто вже молодий у вас голос.

Я засміявся.

— Дякую за комплімент, — кажу. Та так чемно — вмерти можна! — Звуть мене Голден Колфілд. — Треба було б назватись якось інакше, але я не зметикував.

— Ну гаразд, містере Колф. Але я не маю моди бігати на побачення серед ночі. Я ж бо працюю.

— Завтра неділя, — нагадав я.

— То й що? Все одно мені треба добре виспатись. Самі розумієте.

— А я думав, ми з вами зустрінемось, вип’ємо хоч по коктейлю… Ще ж не дуже й пізно.

— Дуже мило з вашого боку, — каже вона. — Звідки ви дзвоните. Де ви?

— Хто — я? У телефонній будці.

— А-а, — мовила вона. Потім замовкла. Довго мовчала. — Ви знаєте, містере Колф, мені страшенно хотілося б якось із вами зустрітися. Ви справляєте приємне враження. Люди з таким, як у вас, голосом, симпатичні. Але сьогодні вже пізно.

— То я б міг прийти до вас.

— О, іншим разом я б цю ідею назвала грандіозною! Мені було б дуже приємно, якби ви завітали до мене на коктейль, але моя сусідка в кімнаті саме захворіла. Цілу ніч не могла очей склепити. Оце тільки-тільки заснула. Правду кажу.

— А-а… Шкода!

— Де ви зупинились? Може, ми б зустрілися на коктейль завтра?

— Завтра в мене нічого не вийде, — кажу. — Я можу тільки сьогодні. — От придурок! Смикнув же мене чорт за язик!

— А-а… Страшенно шкода.

— Я перекажу Едді від вас вітання.

— Правда, перекажете? Сподіваюся, ви приємно проведете час у Нью-Йорку. Грандіозне місто.

— Так, я знаю. Дякую. На добраніч.— І поклав трубку. Слухайте, я сам, йолоп, усе зіпсував! Треба ж було бодай домовитися