Володимир Броніславович Бєлінський - Країна Моксель, або Московія. Книга 3

шедеври різними вставками, оскільки були в цьому зацікавлені (про це ми вже говорили). Але вихваляти Київ XII століття — Боже борони!

Найсерйознішим відкриттям історика Б. І. Яценка при вивченні «Слова» стало його прочитання тексту стосовно «Хинови». Він переконливо довів, що у «Слові о полку Ігоревім» йшлося про фінське населення ростово–суздальської землі. Не викликає сумніву, що російська професура, як і українська, вивчаючи геніальне українське «Слово», знала, про кого йдеться в епосі. Проте мовчки обходила це питання або ж вправлялася у вигадках — продовжувала грати в російські імперські ігри. Велику честь і хвалу слід віддати історикові Б. І. Яценку не тільки за розшифрування поняття «Хинова», а й за чітке трактування питання.

Автор «Слова» ще в 1185 році недвозначно засвідчив, що у ростово–суздальській землі мешкали тільки фінські племена, й були вони ворожі русичам. Між фінськими і слов’янськими етносами існувала взаємна ворожість та неприйняття. Послухаймо історика:

«У переліку народів, переможених Романом Волинським, названа в Золотому Слові Святослава Київського загадкова Хинова. О. В. Соловйов вважав, що йшлося про гунів, яких він ототожнював із сучасними угорцями. Але Роман зіткнувся з уграми в 1188 р. і не мав успіху, а у «Слові» йдеться про його перемогу над Хиновою. У 1914 р. була опублікована стаття вже покійного на той час В. Ф. Міллера про Хинову, де було дане таке визначення: «Хинова є старовинне руське ім’я фіннів у формі збірній, як мордва, меря, весь, литва та ін. Початковий «Ф» перейшов у руській вимові на «X» — явище добре відоме у фонетиці руських наріччів і говірок». Дослідник (А. В. Соловйов. — В. Б.) намагався пояснити вживання цього слова у творі, і заслуговує на увагу його припущення, що поразка Хинови відноситься до того часу, коли Роман Мстиславич був князем у Новгороді Великому.

Цей факт і може бути ключем до розшифрування назви народу. У Новгороді князь Роман прославився тим, що 1169 р. розгромив суздальські війська Андрія Боголюбського…, «и купляху СуждалЪць по две ногатЪ». Продаж полонених суздальців (дешевше за овець. — В. Б.) переконує в тому, що їх не вважали ні одноплеменниками, ні одновірцями. Такий висновок повністю збігається з даними сучасної палеоантропології. Т. Алексєєва писала: «Стосовно Волго–Окського басейну справа вирішується порівняно просто. Основу в'ятичів і поволзьких кривичів складали фінно–угорські племена,… різкої зміни населення тут не було». Отже, в XII ст. верхня Волга і басейн Оки (вотчина Андрія та Всеволода Юрійовичів) були населені переважно фінськими племенами (у «Слові» — Хинова)» [5, с. 57].

Хай пробачать мені читачі таке розлоге цитування. Каюся, обірвати в середині не міг. Отже, геніальний наш предок, автор легендарного «Слова о полку Ігоревім» у 1185 році знав, що етнос ростово–суздальської землі не слов’янського, а суто фінського походження — Хинова.

Тому й не дивно, що великий мандрівник Вільгельм де Рубрук, побувавши 1253 року в ставці хана Сартака, недвозначно розділив поняття Русі (України) і країни Моксель (Московії): у давнину, з XII до XV століття, ця істина була добре відомою.

Викликають повагу і ті російські вчені, які, хоч і не прямо, а дещо опосередковано й алегорично, вносять свою частку в розкриття фальсифікації: В. Ф. Міллер («Хинова» «Слова о полку Ігоревім»), A. B. Соловйов («Вісім зауваг до «Слова о полку Ігоревім»), Т. І. Алексєєва («Етногенез східних слов’ян за даними антропології»).

І хоч кожен російський учений завжди додавав свою частку «доважку брехні» до спільної скарбниці фальсифікації, тобто до московського офіціозу щодо його слов’янських коренів, однак незаперечні факти вагоміші за словесне лушпиння.

Другим важливим свідченням «Слова о полку Ігоревім» є правда про діяння двох великих князів: Святослава Олеговича (київського) і Ярослава Олеговича (чернігівського), які, згідно з версією російських учених, не прийшли на допомогу новгород–сіверському князю Ігореві. Однак, як встановив Б. І. Яценко, ця думка хибна. Адже в 1185 році готувався об’єднаний удар по Русі з боку хинови та половців. І тільки спільні зусилля князів Русі (України) зірвали ворожі наміри. Послухаймо:

«У подіях 1185 р. Олеговичі виступили як єдина сила: Святослав Київський підстраховував Ігоря на кордоні з Суздалем (в Корачеві), а його брат Ярослав зібрав війська в Чернігові і пильнував з боку Переяслава. І хоч Ігор зазнав поразки, йому вдалося розладнати антируську коаліцію — об’єднаний похід… на Русь було зірвано, Переяслав і Сіверщина включились у систему оборони Руської землі. До оборони Переяслава Святослав залучив Рюрика Ростиславовича, а на Посейм’я послав своїх синів. Це була велика військова, політична і дипломатична перемога Святослава Київського» [5, с. 26].

І щоби в нас не залишалося жодного сумніву стосовно ворожості до Русі ростово–суздальської Хинови, пропоную ще раз послухати нашого історика й автора «Слова»:

«Автор «Слова» чудово розумів, що половці стали слухняним знаряддям у руках хинови — фінського народу Волго–Окського межиріччя — і її володаря, суздальського князя. У плачі Ярославни дана пряма вказівка на те, звідки одержали половці те озброєння: «Чему мычеши хиновьскыя стрЪлкы… на моея лады вой?» [5, с. 25].

При нагоді нагадаю читачам, що, підтримуючи новгород–сіверського князя, Святослав Олегович у 1180 році пройшовся вогнем і мечем по ростово–суздальській землі, відівчаючи північних дикунів та звідників від зазіхання на споконвічну землю Русі.

Борис Іванович Яценко підкреслив величезну підлість «залешанських князів» відносно Русі. Він підрахував, що один тільки Юрій Довгорукий приводив половців на Русь дванадцять разів. Така злоба й ненависть переповнювали нутро московських предків до споконвічної Русі й матері міст руських — Києва. Про це не варто забувати.

Несприйняття Хиновою Русі існує від початку XII століття, коли вони вперше зіткнулися.

І останнє, на що хочу звернути увагу читачів, аналізуючи «Слово о полку Ігоревім», — на територію та кордони Русі. Зауважте, ще Ярослав Мудрий розділив між своїми синами тільки ті землі, які входили до споконвічних земель Русі: Київ, Чернігів, Переяслав, Волинь, Смоленськ. І згодом, у Любецькому з’їзді князів (1097 р.) брали участь Київ, Чернігів, Переяслав, Волинь, Перемишль, Теребовля. «Вони й складали територію Руської землі наприкінці XI ст.» [5, с. 58].

Жодного стосунку до Русі ростово–суздальська земля в XI столітті, як бачимо, не мала. У XII, XIII століттях князів тієї землі ніколи не запрошували в Русь для вирішення внутрішньодержавних справ.

«…В епоху «Слова» Руська земля обіймала Середню Наддніпрянщину «із додатком Посейм’я», тобто Сіверської землі. Із входженням Сіверщини до складу Руси… визначилися її північно–східні кордони. Тому похід Ігоря мав епохальне значення в історії України–Руси. Києво–руський народ змушений був захищатися від агресивних сусідів — Хинови, Литви, Половеччини, Угорщини, згодом Польщі.