Харпер Лі - Убити пересмішника

— Будь ласка,— благала я,— ти тільки подумай, як туди йти самому...

— Замовкни!

— Це ж не те, що він ніколи з тобою не розмовлятиме, чи щось таке. Джем, я збуджу його, слово честі...

Джем схопив мене за комір піжами і стиснув.

— Тоді я йду разом з тобою,— ледве вимовила я.

— Ні, ти не підеш, ти наробиш шуму.

Я нічого не могла вдіяти. Відкинувши засув на дверях, притримувала їх, поки Джем спускався східцями. Було десь близько другої години ночі. Місяць уже заходив. Химерні плетива-тіні розпливались і зникали. Білий хвостик сорочки Джема то зникав, то виринав знову, ніби карлик-привид, який, боячись світанку, доганяв, пританцьовуючи, темряву. Я обливалася потом, хоча легенький нічний вітрець приносив свіжість і прохолоду.

Джем, певно, пішов в обхід, через Оленячу луку, шкільний двір і потім до огорожі; принаймні він вирушив у тому напрямку. Це далеко, тому хвилюватися було ще рано. Я чекала, поки настане час хвилюватися, прислухалася, чи не пролунає постріл. Потім мені почулося, ніби скрипнула огорожа на задвірках. Але то тільки здалося.

Потім я почула, як кашляє Аттікус. Затамувала подих. Траплялося й раніше, що, встаючи серед ночі, ми заставали його за книгою. Він казав, що часто прокидається, подивиться, як ми спимо, і знову читає, аж поки засне. Я чекала — ось зараз він засвітить лампу, вдивлялася в темряву — чи не впаде через якусь щілинку світло у вітальню. Ні, темно. Зітхнула полегшено.

Нічні метелики і мошкара зникли. Стояла гнітюча темрява. Шелестів вітрець у листі платана, тарабанили шишки дах, десь далеко гавкали собаки.

Нарешті повертається Джем. Його біла сорочка майнула через огорожу, ось вона вже зовсім близько. Джем піднявся східцями, зачинив за собою двері на засув і сів на ліжко. Мовчки показав мені штани. Потім ліг, і якийсь час я чула, як здригалося його ліжко. Скоро він затих. Більше я його не чула.

РОЗДІЛ VII

Цілий тиждень по тому Джем був похмурий і мовчазний. Я намагалася, як радив мені колись Аттікус, залізти в його шкуру і трохи походити в ній: якби мені довелося піти самій о другій годині ночі у двір Редлі, назавтра мене поховали б. Тому я дала Джемові спокій і намагалася не турбувати його.

Почалося навчання в школі. Другий клас був не кращий за перший, навіть гірший: перед нами розмахували карточками, а читати і писати не дозволяли. Міс Кароліна була вчителькою в сусідньому класі, і по тому, як часто долинав звідти регіт, можна було судити, як удосконалюється її методика. А втім, штатні другорічники знову лишилися в першому класі і допомагали наводити лад. Єдиною радістю було те, що уроки у нас з Джемом кінчалися одночасно, і о третій годині ми звичайно разом ішли додому.

Одного разу, коли ми через шкільне подвір'я поверталися додому, Джем несподівано сказав:

— Я ще не розповів тобі про одну річ.

За кілька останніх днів я вперше почула від нього повне речення, а тому вирішила підбадьорити його.

— Про яку річ?

— Що сталося тієї ночі.

— Ти взагалі нічого про ту ніч мені не розповідав.

Джем махнув рукою, ніби відганяючи комара. Трохи помовчав, потім сказав:

— Я тоді пішов, щоб забрати свої штани... Коли я з них вилазив, вони геть заплуталися в огорожі, і я не міг відчепити... а коли прийшов по них...— Джем перевів дух. — Коли я прийшов, то вони вже висіли на огорожі, складені... ніби чекали на мене.

— Висіли на...

— І ще...— вів далі Джем рівним, байдужим голосом.— Покажу, коли прийдемо додому. Їх хтось зашив. І видно, що зашивала не жіноча рука. Так приблизно, як зашив би я. Нерівно. Так, ніби...

— ...ніби хтось знав, що ти по них прийдеш.

Джем здригнувся.

— Ніби хтось прочитав мої думки... знав, що я робитиму. Але той, хто мене не знає, не може заздалегідь сказати, що я робитиму, правда ж, Всевидько?

В голосі його чулися нотки благання. Я заспокоїла Джема.

— Тільки той, хто живе з тобою разом, може заздалегідь сказати, що ти збираєшся робити, та й то не завжди, як це буває зі мною.

Ми йшли недалеко від нашого дерева і раптом помітили в дуплі сірий клубок шпагату.

— Не чіпай, Джем. Це чиясь схованка.

— Не схоже, Всевидько.

— Ні, схоже. Хтось такий, як Уолтер Канінгем, приходить сюди під час великої перерви і ховав різні речі, а ми забираємо їх. Знаєш, не чіпаймо зараз, підождімо день-два. Якщо ніхто не візьме — заберемо ми, гаразд?

— Гаразд, може, твоя правда,— погодився Джем.— Можливо, це якийсь малюк ховає свої речі від старших. Ти звернула увагу, що на канікули ми тут нічого не знаходили?

— Так,— відповіла я,— але влітку ми й не буваємо тут.

Пішли ми додому. На другий день уранці шпагат лежав на місці. На третій день Джем поклав його в кишеню. Відтоді ми вважали своєю власністю все, що знаходили в дуплі.

В другому класі було сумно і нудно, але Джем запевняв мене, що з кожним роком буде краще; так колись і він починав — тільки десь у шостому класі почуєш більш-менш серйозні речі. Шостий клас сподобався Джемові з самого початку; він захопився короткою історією Єгипту та, бувало, немало дивував мене, зображаючи єгиптян: випрямиться, мов жердина, і йде — одну руку витягне вперед, другу — закладе за спину, ступні ставить одну за одною. Твердив, що саме так ходили єгиптяни. Незрозуміло тоді, зауважила я, як вони могли щось робити; і Джем пояснив, що вони зробили набагато більше, ніж американці: винайшли туалетний папір і вічне бальзамування. Що б з нами сталося, якби не вони? Аттікус казав мені: відкинь прикметники, і залишаться факти.

В Південній Алабамі не дуже чітко визначені пори року: літо повільно переходить в осінь, зими інколи зовсім не буває, і на зміну осені приходить весна, а за нею знову йде літо. То була довга і тепла осінь, майже не доводилося надівати куртку. Одного теплого жовтневого дня ми з Джемом підтюпцем бігли добре знайомою дорогою і знову зупинилися перед дуплом. Цього разу там щось біліло.

З дозволу Джема я витягла з дупла дві фігурки, вирізані з бруска мила: одна зображала хлопчика, на другій було щось схоже на платтячко.

І, навіть не подумавши, що на світі немає ніякого чаклунства, я заверещала й кинула фігурки на землю.

Джем підхопив їх.

— Що з тобою?— вигукнув він і почав витирати фігурки від червонуватого пилу.— Дивись,