Харпер Лі - Убити пересмішника

Джем подав їх мені. Це були дві чудові ляльки — двоє дітей. Хлопчик — у коротеньких штанях, чуприна спадала до самісіньких брів. Я глянула на Джема. Пасмо каштанового волосся спадало від проділу вниз. Раніше я цього не помічала. Джем перевів погляд з ляльки-дівчинки на мене. У ляльки була гривка. У мене теж.

— Це ми з тобою,— сказав Джем.

— Як ти думаєш, хто їх зробив?

— А хто серед наших знайомих уміє вирізувати?

— Містер Ейвері.

— До чого тут містер Ейвері? Я питаю, хто може вирізувати фігурки?

Містер Ейвері стругав по цурпалку на тиждень. З одного цурпалка робив одну зубочистку, яку потім жував.

— Є ще дружок міс Стефані Крофорд,— сказала я.

— Той справді вміє непогано вирізувати, але ж він живе за містом. Йому ніколи до нас придивлятись.

— А може, він сидить на веранді і дивиться не на міс Стефані, а на нас. Я б на його місці саме так і робила.

Я відчула, що Джем пильно дивиться на мене, спитала, що сталося, і почула у відповідь: «Нічого, Всевидько». Коли ми прийшли додому, Джем заховав обидві ляльки в скриньку.

Не минуло і двох тижнів, як ми знайшли цілий пакетик жувальної гумки — і відвели душу, забувши про те, що все навколо подвір'я Редлі отруєне.

Через тиждень в дуплі опинилася потемніла медаль. Джем показав її батькові. Аттікус пояснив, що це медаль за грамотне письмо; давно, як нас ще й на світі не було, в школах округу Мейкомб влаштовували конкурси на найкраще письмо. Переможців нагороджували такими медалями. Аттікус сказав, що, певно, хтось загубив медаль, і поцікавився, чи не питали ми у сусідів. Я хотіла признатися, де ми її знайшли, але Джем добряче штовхнув мене і запитав батька, чи не знає він тут кого-небудь, хто був нагороджений такою медаллю. Ні, Аттікус не знав.

Але найцінніша знахідка ждала нас через чотири дні. Це був кишеньковий годинник, на ланцюжку з срібним ножиком, правда, він був несправний.

— Джем, як ти думаєш, це біле золото?

— Не знаю. Покажу Аттікусу.

Аттікус сказав, що якби годинник був новий, то коштував би — разом з ланцюжком і ножиком — десять доларів.

— Ти помінявся з кимось у школі? — запитав він.

— О, ні! — Джем витяг з кишені годинник дідуся — Аттікус дозволяв носити його раз на тиждень, з умовою, що Джем буде дуже обережним. У такі дні Джем ходив, боячись дихнути.

— Аттікус, якщо ти не заперечуєш, я краще візьму цей годинник. Може, мені пощастить його полагодити.

Коли гострота враження від дідусевого годинника стерлася, Джемові набридло виймати годинник кожні п'ять хвилин і дивитися, котра година.

Джем вправно розібрав і склав годинник — правда, лишилися зайві пружинка і дві маленькі деталі,— але він, як і раніше, не йшов.

— О,— тяжко зітхнув Джем,— певно, цей годинник уже ніколи не піде. Всевидько...

— Що?

— Як ти думаєш, може, треба написати листа тому, хто залишає нам ці речі?

— Це було б непогано, Джем, ми могли б подякувати... Чому не написати?

Джем затиснув вуха долонями і захитав головою.

— Не розумію, просто не розумію... не знаю, Всевидько...— Він кинув погляд на двері вітальні.— Може, все-таки сказати Аттікусу... Хоча ні, краще не треба.

— Давай я скажу.

— Ні, не треба. Всевидько, слухай...

— Що?

Цілий вечір він хотів мені щось сказати: заблищать очі, нахилиться до мене — і знову передумає. Так і цього разу.

— Та я так, нічого...

— Давай писати листа.— Я підсунула йому папір і олівець.

— Гаразд. «Дорогий містер...»

— А звідки ти знаєш, що це чоловік? Б'юся об заклад, це міс Моді. Я давно вже знаю, що це вона.

— Е-е... міс Моді не жує гумки.— Джем засміявся.— Ти ж знаєш, вона вміє гарно поговорити. Одного разу я запропонував їй гумку, а вона: «Ні, дякую, гумка пристає до піднебіння, і я не можу й слова мовити». Непогано сказано, правда? — кинув байдуже Джем.

— Так, інколи вона справді гарно говорить. Але звідки б у неї взявся годинник з ланцюжком?

«Дорогий сер,— почав Джем.— Ми вам вдячні за... за все, що ви нам поклали в дупло. Щиро вам відданий Джеремі Аттікус Фінч».

— Він не догадається, що це ти, якщо так підпишешся.

Джем стер своє ім'я і написав: «Джем Фінч». Нижче підписалась я: «Джін Луїза Фінч (Всевидько)». Джем поклав листа в конверт.

Наступного ранку, коли ми йшли до школи, Джем побіг вперед і зупинився біля нашого дерева. Він стояв обличчям до мене і дивився на дупло. Я помітила, що він зблід.

— Всевидько!

Я підбігла.

Хтось замазав наше дупло цементом.

— Не плач, Всевидько, не треба... заспокойся, не плач,— повторював Джем весь час, поки ми йшли до школи.

Коли ми прийшли додому на сніданок, Джем нашвидкуруч щось ковтнув, вибіг на веранду і зупинився на східцях. Я вийшла за ним.

— Ще не проходив...— мовив він.

На другий день Джем знову стояв на східцях, як на варті — цього разу недаремно.

— Здрастуйте, містер Натан,— привітався він.

— Здрастуйте, Джем і Джін Луїзо,— відповів містер Редлі, проходячи мимо.

— Містер Редлі,— звернувся Джем.

Містер Редлі зупинився.

— Містер Редлі, е-е... це ви замазали цементом дупло на тому дереві?

— Я. Я запломбував його.

— А нащо ви це зробили, сер?

— Дерево помирає. Коли дерева хворіють, дупла і тріщини замазують цементом. Ти маєш це знати, Джем.

До самого вечора Джем не розмовляв про це. Коли ми знову проходили повз наше дерево, він мовчки поплескав рукою по латці цементу і задумався. Було видно, що настрій у Джема все дужче псується, і я трималася якнайдалі від нього.

Увечері ми, як завжди, пішли зустрічати Аттікуса, коли він повертався з роботи. Уже біля нашої веранди Джем сказав:

— Аттікус, глянь, будь ласка, он на те дерево.

— Яке дерево, сину?

— Те, що на розі садиби Редлі, недалеко від школи.

— Бачу. А що?

— Воно помирає?

— Ні, не думаю. Подивись на листя — воно зелене й густе, жодної жовтої гілочки...

— І воно не хворе?

— Воно таке ж здорове, як і ти. А чого ти питаєш?

— Містер Натан Редлі сказав, що воно помирає.

— Що ж, можливо. Містер Редлі, певно, розуміється на цих речах краще, ніж ми з тобою.

Ми з Джемом лишилися на веранді. Він стояв, спираючись спиною на стовп, і терся об нього плечем.

— Джем, у тебе свербить спина?— спитала я якомога лагідніше. Він не відповів.

— Ходімо до хати,