Петро Йосипович Панч - Без козиря

арештанта, і намагався якось відтягти неприємну хвилину. Але, підглядаючи далі, все більше дивувався: в камері не чути було ні брутальної лайки, ні зубоскальства. І звертались вони один до одного то «товариш», то величали по батькові, а селянина — дядьком Пилипом називали. Тільки на хлопця казали просто — Ваня. Цей обернувся до патлатого і спитав:

— Товаришу Троян, сьогодні новий буде чергувати по камері?

— Нехай обживеться. Товаришу Карбований, чи не ваш оце земляк уночі прибув?

— Теж шахтар?

В'язень, схожий на Гната Убогого, глянув на Байду і покрутив головою:

— В Горлівці такого не бачив.

— А мені він щось здається знайомий з обличчя. Ну, товариші, починаємо день! Вставай! Ваню, дядьку Пилипе, сьогодні треба генеральну уборку зробити.

Йому ніхто не перечив, і Байда зрозумів, що Троян тут за старшого. Він підвівся й собі:

— Може, і я чим допоможу?

— Прийде і до вас черга. Звідки?

— З Калинівки, — уже охоче відказав Байда.

— Так ви, може, й товариша Мостового знаєте?

— А чого б же не знати. Оце ж при ньому і взяли мене.

— Живий Мостовий? Чуєте, товариші, брехня, що підстрелили товариша Мостового. Ось товариш каже — бачив. Мостовий сидів у нашій камері. Коли ви його бачили?

— На тому тижні. Саме заворушка на шахті почалась. Новий закон вивісили, щоб дванадцять годин працювати, ну, шахтар, звичайно, збунтувався, а тут Максим — здрастуйте! Прямо в саму пащу гайдамакам. Визвольна війна, каже, починається! Думаєте, впіймали?

— Йому тепер попадатися — значить, просто на шибеницю. Він тут тюремщиків до сказу доводив. Як не катували — нікого не видав. Усе допитувались, скільки на шахті комуністів, хто вони, де вони.

— А де ж їм бути? Пішли в Червону гвардію.

— А Мостового не вберегли. У вас там на шахті не густо комуністів, Гливкий і Клим Байда, кажуть, з Червоною гвардією пішли. Знали такого Клима Байду? Розумний хлопець.

— Та трошки знав, — збентежено відказав Гордій. — Тільки, виходить, не зовсім.

— А вас як звати?

— Байда! — відрубав він, враз відчувши гордість за сина.

Тепер збентежився Троян. До них пробирався, витягнувши худу шию, цибатий парубійко. Троян непомітно штовхнув Байду коліном.

— Однофамілець, чи як? — І знову штовхнув коліном.

Припустився раз Гордій дурниці з сином, нічого гріха таїти — сплохував, але вдруге він не відмовиться від сина. Люди вихваляють, так нехай знають, хто його батько. Тільки чого цей Троян моргає? — Він зирнув на цибатого парубійка, його сухе обличчя з тонкими губами не сподобалось Байді, і він сказав ухильно:

— Та в нас Байдами цілий куток заселений.

— А я гадав, ви щось за Клима знаєте, — сказав цибатий. — Я тут, у Катеринославі, з ним познайомився. Він приїздив на конференцію делегатом від вас, пам'ятаєте?

Байда хотів уже сказати: «Бач, а від батька й потаївся!», але знову Троянова нога наступила на чобіт. «Може, такий, що винюхує?» І він уже сердито відказав:

— Наше діло вугілля довбати.

За тиждень Гордій Байда зовсім уже звик до свого становища. Цибатого парубка чомусь перевели до іншої камери — і в'язні тепер не таїлись. Так він довідався, що Троян — учитель із Запоріжжя і був «того ж духу, що й Мостовий», комуніст, а взяли на мітингу. Карбований збурював шахтарів на страйк. Він не був партійним, але в суперечках завжди тримав руку Трояна. Той, що мав руки слюсаря, таки й був слюсарем із луганського заводу, прозивався Косов. Теж комуніст і воював у Першому соціалістичному загоні, який організував Клим Ворошилов. Кажуть, робітник із того ж заводу. Косов попався німцям із зброєю в руках. Тепер на нього чекала, мабуть, шибениця, але він був життєрадісний, хоч після кожного допиту повертався з новими синяками. Дядька Пилипа із Чапліїв посадили за те, що виступав на сходці селян за резолюцію, щоб не давати Центральній Раді хліба.

— А навіщо Раді хліб? — здивувався Гордій Байда, який давно відірвався від села.

У розмову втрутився Троян:

— Як — навіщо? А чим платити німцям за те, що допомагають добродіям з Центральної Ради душити революцію? Треба ж, як домовились, одного хліба дати шістдесят тисяч пудів та рогатої худоби біля трьох мільйонів пудів.

— Шутка! — сказав дядько Пилип. — Три мільйони! Сам не їж, а їм віддай. І лісу ще, читали, — триста вагонів. Тут сушиш голову, де б його хоч на крокви дістати. Або узяти хоч шкіру. Тут не знаєш, як ті чоботи справити, а їм віддай аж сто п'ятдесят тисяч шкур.

— Та ще додайте — різної руди та заліза мільйони пудів.

— А ти, дядьку, кілочками пліши. Ну я й виступив перед народом: «Не давайте хліба панам з Центральної Ради!»

Серед в'язнів був і партизан із Сновського революційного загону, що його організував із залізничників Микола Щорс. Кремезного вагаря звали Михайло Дрозд. Він все ще носив солдатську сіру шинелю, в якій просидів два роки в окопах. Саме оповідання Дрозда найбільше полюбляв слухати Гордій Байда.

— А так не приймають? — допитувався він.

— Паршива вівця всю отару перепортить. Ні, у нас строго на цей щот: хочеш бути партизаном — склади клятву: перше — безумовно коритися виборному начальникові. Друге — не ремствуючи виконувати наряди і службу: не крути носом, хоч і не подобається. Третє — не ставити жодних вимог, бо все, що можна зробити, і без тебе зроблять. Четверте — не вживати нічого спиртного. Боже сохрани! Нап'ється, а через нього весь загін може в біду потрапити. А за грабунки і насильство — розстріл. Зразу. Тут тобі суд, тут тобі й розправа. Ми — народні месники, а не наймані головорізи.

— Добре командує ваш Щорс. Він що, офіцер?

— Кажуть: «Куриця не птиця, прапорщик не офіцер».

— А що ж, на них війна трималась, на прапорщиках.

— Саме головне — діло знає: ви б подивились, яка дисципліна. Одним словом — більшовик! До самого Леніна їздив.

Про Леніна в камері згадували часто, і у Байди склалася про нього думка як про людину, від одного погляду якої царі і їх міністри розбігаються, як руді миші.

— Строгий?

— Товариш Ленін? Командир каже, тільки з батьком рідним можна так побалакати (у Байди ніби шпичками закололо щоки). Цікавився, який настрій серед робітників, як живуть селяни.

— Значить, наш, — сказав Байда, — коли не забуває про робітника.

— І про мужика думає, — вставив дядько Пилип. — Чому? Бо мужик завжди правді вірний, він не жмикрут.

Троян, мабуть, теж прислухався до розмови, хоч і сидів осторонь, бо обернувся й сказав:

— Правильно, дядьку Пилипе! Панам та їх підголоскам, — і він кивнув