Марія Василівна Матіос - 100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки

Врешті, вистава почалась. Напівтемний зал був заповнений дітьми молодшого шкільного віку. На дитячому тлі дещо незграбно виглядав сорокарічний мужик — з пузом, щетиною і наколками на пальцях. І справді, подумав Стасік, як ти його тут вирахуєш. Після вистави виявилось, що в прими прямо з гримерки украли її вставну щелепу. Мама побивалась, беззубо шамкаючи ротом. Але за пару днів невідомий щелепу повернув, щоправда, без двох кутніх зубів. У супровідному листі він і далі називав стареньку «своєю Марлен», писав про дивовижну форму її вилиць, потім збивався на огляд останньої вистави, писав про художньо-стильові особливості образу видри-перевертня, а насамкінець запрошував акторку на побачення. Писав, що буде її чекати в суботу біля пам’ятника письменнику Горькому. Стасік порадив мамі не ходити. Мама, котра тепер не вимовляла шиплячих, із Стасіком погодилась.

Він прийшов на півгодини раніше. Сильно нервував. Ходив довкола пам’ятника, час від часу відходячи вбік. Минуло півгодини. Потім ще пів. Потім ще. Зрозуміло було, що вона не прийде. Мужик купив пломбір і пішов у парк. Морозиво тануло і стікало пальцями. Він злизував його, проводячи язиком по наколках — усіх цих якорях, серцях, пробитих стрілами, та сонцю, що тонуло в балтійських хвилях. Довго блукав доріжками. Потім пішов назад — на світло. Вийшов до будки тиру. Почув якісь крики. Прислухався. А в будці відбувалося таке.

Власник будки — старий добрий торчок, якого всі вважали позитивним товаришем, запросив у гості давнього армійського друга, котрий, на відміну від власника будки, про позитив особливо не дбав, маючи натомість у себе на роботі, в бригаді провідників фірмового московського потяга, репутацію бабника і мудозвона. І ось давні друзі зібрались, дунули і почали згадувати золоті деньки армійської служби. Згадали старшину-сучару, сто днів до приказу, наряди по кухні, інші героїчні епізоди проходження служби в стройбаті під Жмеринкою. Вирішили ще дунути і постріляти. І ось коли вже вони стояли і намагались розгледіти в синьому гашишному димі усіх цих металевих оленів та білих ведмедів, до тиру зайшов бізнюк, непримітної статури та зовнішності, з п’яною тьолкою через плече. Кинув тьолку на стілець, обвів важким поглядом приміщення тиру і зупинився на позитивному торчку. Торчок напружився. Його другу теж варто було б цієї миті напружитись, але той уже побачив фарбовану тьолку, яка валялась на стільцях, в ньому прокинулись інстинкти. І він поцікавився, чи, мовляв, його, бізнюка, хто-небудь коли-небудь учив, як слід поводитися з дамами (дама в цей час перевернулась на бік і завалилась зі стільців на підлогу), і що, коли треба, то він старий дєсантнік, готовий дати уроки виховання і начистити їбальник кому треба. Бізнюк завівся. І дєсантнік-стройбатівець теж завівся. І лише фарбована дама лежала на підлозі, й недопалки заплутувались у її фарбованих кучерях, ніби зірки в траві. Але перш ніж чоловіки зійшлись у двобої й почали бити одне одному фізіономії, власник будки спробував їх розвести. Він сказав таке: справжній дєсантнік ніколи не буде битися в приміщенні, яке є комунальною власністю. «Ти ж справжній дєсантнік?» — спитався він в однополчанина. «Справжній», — відповів той не вагаючись. «І я, я тоже справжній, — раптом промовив бізнюк. — А за Надьку, — додав він, — я вам голови оторву». Вирішили йти в парк. Із собою взяли дві воздушки. Бізнюк закинув через плече фарбовану Надьку, і недопалки з її кучерів посипались у пісок, мов хрущі. За будкою вони знайшли мужика з морозивом і попросили бути свідком. Знайшли галявину. «Давайте так, — крикнув власник зброї, — розходьтесь на десять кроків і стріляйте». Бізнюк відійшовші скинув з плеча бойову подругу і приставив її до сосни. Взявся за воздушку і рішучим рухом розламав її, аби зарядити. Воздушка тріснула навпіл, мов очеретина. Бізнюк розгублено подивився на супротивника. «Ну, що ж, — сказав дєсантнік, — тепер моя очєрєдь, я вже постою за честь дами». Скинув рушницю і бабахнув. Куля втрапила в приставлену до сосни тьолку і вибила їй зуб. Тьолка завалилась у пісок. Всі підбігли до неї. Бізнюк тряс її і припадав їй до грудей. Потім розридався. «Лише не помирай, — кричав, — Надюха, лише живи! А за мною не стане!» Розірвав на собі сорочку і почав бинтувати рану. Перемотана голова Надюхи була схожа на капусту. А бізнюк розійшовся і погрожував викликати міліцію, якщо друзі-торчки не вставлять його подрузі яку-небудь фіксу, говорив, що не для того він її любить і платить їй, між іншим, великі гроші, аби різні уїбани вибивали їй воздушкою передні зуби. «Що ж робити, — запанікували друзі, — що ж робити? Може, добити її?» — почали вони тихо між собою радитись. Але тут слово взяв мужик із морозивом. «Почекайте, — сказав він, — у мене брат — стоматолог. Я йому недавно щелепу приносив, так він її так заштопав, як нова стала». Всі відразу ж схопились за цього брата-стоматолога, закинули на плечі поранену Надюху й помчали на вихід з парку, попри задумливу постать письменника Горького.

Брат-стоматолог впустив їх до квартири, провів на кухню й уважно вислухав. Потім зробив Надюсі укол і приклав на місце вибитого зуба ватку. «Без проблем, — сказав, — вставлю все, що хочете. Тільки зуб несіть». — «Так де ж ми його візьмемо?» — занервували друзі-торчки. «Вибийте в кого-небудь», — порадив стоматолог. Торчки сторожко подивились на бізнюка, який виблискував в електричному світлі золотими коронками. «У мене не можна, — запротестував той, — у мене карієс, боюсь, і Надюсі передасться». «Брат, — сказав мужик із морозивом, — ти ж знаєш канали. Пробий. Це хороші люди». — «Добре, — сказав стоматолог, — купіть золото, віднесіть Івану Івановичу, він усе зробить. Золото краще купити в азербайджанців». — «Та де ми тобі зараз азербайджанців знайдемо?» — образились друзі і знову з неприязню подивились у рот бізнюкові. «Брат, — знову попросив мужик, — пробий». Стоматолог, лаючись дістав мобло і почав пробивати Врешті, зателефонував колишньому однокурснику, котрий працював психіатром. «Послухай, — сказав, — у вас там публіка інтелігентна, психи різні, допоможи знайти якого-небудь азербайджанця». Друг подумав і дав їм номер знайомого художника, який уже пару місяців симулював у нього нервовий розлад. Зателефонували художнику. Художник подумав і за пару хвилин есемесом скинув телефон знайомого тренера, який міг допомогти. Зателефонували тренеру Тренер сказав, що в нього депресія, що він ні з ким не хоче говорити, але вислухавши розповідь бізнюка про Надюху і трагічну любов, розхвилювався і надиктував номер свого колишнього приятеля, давнього знайомого, якого звали Гєна і який був азербайджанцем. Друзі подякували, зателефонували Гєні й запитали, чи може той продати їм золото Гєна здивувався, але сказав, що може, хоча