Г. Л. Фальберг - Злочинця викривають зорі

Чоловік швидко розрізав мотузки, якими був закріплений чохол, і розкрив прилад.

Тепер цей прилад скидався на великий прожектор, рухомо закріплений між двома сталевими стояками. Передній отвір, закритий не скляною лінзою, як у прожекторів, а чорним дзеркальним диском, був скерований на північну частину неба.

Незнайомець так близько підійшов до приладу, що злився з його тінню. Невдовзі почувся брязкіт металу, ніби куском сталі били об сталь.

Одна за одною спливали хвилини; в нічній тиші тільки й чути було, як постукує інструмент в руках невідомого, що порався коло приладу.

Нарешті товстий чорний диск перед отвором зсунувся з місця. Невідомий відкинув його набік, як кришку. Вона виблискувала, наче шліфований агат. Невідомий обережно оглянув її внутрішню сторону. Потім повернув кришку так, що місячне сяйво впало на неї. Виявилося, що це товста лінза з темночервоного скла — місяць світився крізь неї, наче рубінова куля.

Невже тільки заради цього невідомий ішов на таку рисковану нічну прогулянку?

Не гаючи більше ні секунди, він повернув лінзу на своє місце й почав поспішно пригвинчувати її. Тут у нього з рук випав гайковий ключ і з брязкотом ударився об бетонну площадку. Невідомий злякано здригнувся і, безшумно ковзнувши в тінь, став чекати. Проте в будинку, як і досі, було тихо. Тільки дерева в парку шуміли, порушуючи нічну тишу.

Тоді чоловік швидко пішов по даху назад до пожежної драбини. Дверцята все ще були відчинені. Коли він обернувся, щоб злізти по драбині, його погляд упав на надбудову. Її двері, ще недавно замкнені, тепер були навстіж відчинені і зяяли чорним проваллям. Невідомий на мить заціпенів, потім хутко спустився по драбині вниз, навіть не замкнувши дверцят.

Шурхіт поквапливих кроків і тріск сухих сучків під ногами заглушив шум вітру. Незабаром під'їхала автомашина, що, певно, чекала невідомого біля стіни парку.

15

Блискучі скляні двері з великими золотими літерами не знали спокою. Не встигали вони причинитися, як зовні їх знову штовхали.

Доктор Тербовен обвів нерішучим поглядом цілий ряд віконець і попрямував до найближчого. Замість відповіді на запитання, службовець приязно посміхнувся й відіслав його до віконця № 6.

Проходячи через довжелезну залу, Петер мимоволі уповільнив ходу, бо якраз перед віконцем № 6 жваво розмовляла якась дама. Наблизившись, він зміг розгледіти її зовнішність, що мимоволі впадала в око. Руде, з металевим відблиском волосся м'якими хвилями спадало на плечі. Ця аж надто елегантна зачіска не зовсім пасувала до спортивного пальта і черевиків на низьких підборах.

Петер почув, як службовець бюро подорожей сказав дамі:

— Само собою зрозуміло! Буде зроблено!

Дама подякувала густим, звучним голосом і обернулася, щоб іти. Петер на мить зустрвся з поглядом її блискучих, сірозелених, як у кішки, очей.

Він, мов зачарований, дивився, як вона пружними кроками виходила з приміщення. «Яка ж красуня, — подумав він, — звідки вона взялася тут?»

Коли дама зникла за скляними дверима, Тербовен обернувся до віконечка і побачив, що за ним спостерігали. Службовець співчутливо й дещо іронічно посміхався до нього. Петер і собі посміхнувся:

— Небезпечно гарна! Чужоземка?

— На жаль, не можу вам сказати, — відповів службовець, з виглядом людини, яка добре розуміє все, що тільки-но відбулося.

Тимчасом Петер Тербовен витяг з кишені квиток до Веракрус, який він знайшов після сутички на набережній.

— Скажіть, будь ласка, цей квиток був куплений у вас?

З цими словами він подав службовцю свою знахідку. Молодий чоловік перевірив квиток і відповів ствердно.

— Я знайшов його на вулиці, — вів далі Петер, — чи не могли б ви глянути, кому він належить?

— Одну хвилиночку!

Молодий чоловік послужливо розшукав якийсь список.

— Ми реєструємо прізвище кожного, хто купує квиток на пароплав чи на літак. Вам відомо, що ви маєте право претендувати на винагороду за знахідку?

— Знаю, знаю! — коротко відповів Петер і почастував молодого чоловіка сигаретою, яку той, подякувавши, одклав набік.

Досвідчені очі і пальці службовця забігали по шпальтах списків.

— Ось! Номер 506, Веракрус! — раптом вигукнув він. — Квиток належить пану Майєру з Мюнхена! Фріц Майєр, — доповнив він інформацію.

Тербовен запитливо глянув на нього.

— Точної адреси дати, на жаль, не можу, бо ми її від наших клієнтів не вимагаємо, — сказав службовець співчутливо.

— Шкода! А з такими відомостями багато не зробиш.

— Дайте нам вашу адресу, — порадив службовець, — щоб ми могли послати до вас пана Майєра.

Петер подякував, але заперечливо махнув рукою.

— Нате вам квиток! Так буде простіше!

— Будь ласка, як хочете! — погодився молодий чоловік.

Застібаючи пальто, Петер сказав:

— Передайте панові Майєру: людина, що знайшла квитка, бажає йому щасливої дороги!

— Я передам.

Виходячи, Петер вирішив піти ще до комісара Альтмана.

«Може, він довідається, хто криється за прізвищем Майєр», думав він.

16

Знявши в передпокої пальто, Гофстраат пройшов за пані Тербовен до кімнати.

— Ви, мабуть, були здивовані моїм запрошенням, — розпочали господиня розмову й запропонувала адвокатові сісти.

Той зручно влаштувався в кріслі і сказав:

— У вас, очевидно, були на те причини, коли ви хотіли, щоб я нічого не говорив Петеру про ваше запрошення.

— Так, я б не хотіла, щоб ця не зовсім приємна для мене справа відволікала сина від роботи.

Гофстраат спокійно дивився на пані Тербовен, чекаючи дальших пояснень. Від нього не могла сховатися стурбованість на її обличчі. Вагаючись, вона шукала підходящих слів, щоб викласти йому своє прохання.

Адвокат полегшив їй цю справу:

— Ви знаєте, що я завжди до ваших послуг. Якщо я зможу допомогти, то охоче це зроблю.

— Знаю, — відповіла вона, і легенька усмішка ковзнула по її обличчю. — І я дуже вдячна вам за це.

Раптом пані Тербовен підвелася, вийняла з шухляди комода плоский, обтягнутий брунатним сап'яном футляр і, розкривши його, подала адвокатові.

Здивований адвокат побачив чудове намисто з великих, тьмяно виблискуючих перлин. Дорогоцінна оздоба переливалася дивовижним сяйвом. Вартість намиста була дуже висока це одразу ж стало ясно Гофстраатові.

— Коштовна річ, — сказав він у захопленні й запитливо поглянув на дружину свого приятеля, що знову зайняла своє місце напроти нього.

— Це — шлюбний подарунок мого чоловіка, — тихо вимовила вона, — ще його мати носила це намисто.

Адвокат обережно взяв оздобу з синьої оксамитової подушечки і потримав її в руці.

— Перлини рідкісної краси й величини, — дав він свою оцінку і раптом опустив руку з намистом. — Невже ви хочете?..

Пані Тербовен кивнула головою.

— Так, я хочу його продати!

Гість майже з обуренням поклав низку назад у футляр. Якийсь час він замислено вертів у руках відкриту шкіряну скриньку, милуючись