Ірен Віталіївна Роздобудько - Одного разу…

мені все ж таки збереглася, адже, коли я мандрувала Прибалтикою, мене там мали за свою…

На початку 70-х мої батьки працювали в Німеччині й мене залишили в Донецьку з бабусею Раєю, татовою мамою. Вона ходила на роботу, і тому в мене на шиї завжди теліпався ключ від дверей. Користуючись необмеженою свободою, я часом потрапляла додому лише перед її поверненням. І справді, хіба можна одразу йти робити уроки, якщо довкола стільки чудес?

Хочеш – сідай на тролейбус і об’їжджай усе місто з кінця в кінець, хочеш – заховай портфель у кущах і лови метеликів у балці за будинком, хочеш – спостерігай крізь скло шкільної теплиці за її таємними відвідувачами (туди під вечір заходили пияки та всілякі збоченці).

Свободи було стільки, що донині в мене лишилася погана звичка ні перед ким не звітувати у своїх пересуваннях. За день можна пережити безліч пригод, скласти їх у скриньку спогадів, а потім… причесатися, вимити руки, поспіхом зробити в зошиті нудні шкільні вправи і вдати з себе слухняну дівчинку, яку зовсім не цікавить дорога, що веде за околицю міста…

…У цьому розділі я б хотіла розповісти ще й про бабусине пальто. Так само просто, як про оксамитову сукню моєї «китайської» бабці. Адже ці речі пережили їх на багато років.

Але, скажу відверто, не знаю, як перейти саме до нього. Моя порада – коли не знаєш, з чого розпочати історію, починай з «одного разу», тут не спрацює. Згадала я про те пальто зовсім недавно, прочитавши одне з оповідань Діни Рубіної. Прочитала й задихнулася: історія про пальто її бабусі і сама бабуся точнісінько повторювали мою. Ніби нічого особливого – одне ж покоління. Поділившись із подругою захопленням від цього оповідання і своїми – такими самими! – спогадами, я почула у відповідь подібну історію.

А потім чула дещо схоже багато разів – люди розповідали про своїх бабусь, і кожна така розповідь закінчувалася так тепло й так щемливо, що захотілось змалювати їх усіх. Усіх тих жінок, які дали життя нашим батькам, відриваючи від себе останній шматок хліба в прямому й досить моторошному сенсі цієї метафори.

Але я вирішила розповісти про це пальто самій Діні Рубіній, а в її особі й усім, хто згадає щось своє. І от що вийшло.

…У моєї бабусі було точнісінько таке саме пальто!

Ну, можливо, й не таке саме, але таке ж розкішне. Коли я вперше побачила ЙОГО, воно, це пальто, вже існувало на світі років тридцять. А може, більше.

Тепер я можу лише передбачити, звідки воно взялося в тому її житті – з двома дітьми-сиротами на руках і впертим небажанням вийти заміж за «снабженца».

Хто такий «снабженєц», мені було невідомо. Але те, що кілька разів до бабці (яка, звісно, тоді не була бабцею, а двадцяти-з-хвостиком-річною красунею вдовою) приходив якийсь дядько в кучерявому каракулевому капелюсі й білих валянках, залишилося в пам’яті моєї тьоті.

Тітонька (яка, звісно тоді не була тітонькою, а вічно голодною розбишакою) сиділа під столом і мліла, роздивляючись білі валянки з лискучими чорними калошами. Вона їх навіть непомітно… лизнула. Адже таких калош от так зблизька ніколи не бачила й думала, що вони з шоколаду (котрий їла один раз – з «гамериканської посилки», що надходили як «гуманітарна допомога»).

Так от, тьотя, яка тоді нічого не розуміла, згодом здогадалася, що дядько приходив «женитися». А пішов ні з чим. Навіть подарунка не забрав.

А подарунком і було те пальто!

Воно виглядало, як я сказала, розкішним навіть через тридцять років.

Темно-синього кольору, до п’ят, пошите «в талію з запахом», з одним велетенським ґудзиком на паску. Ґудзик був чорним з розмитою білою хмаринкою посередині, завбільшки з мою долоню. Зверху пальто застібалося на непомітний гачечок. Сукняний комір пальта покривала неймовірного розміру «чорнобурка».

Хто така «чорнобурка», я не знала. І довго вважала, що дійсно існує звір з такою назвою. Я й досі не знаю, чи була то лисиця, чи песець, чи якісь ондатри або ще хтось з лісових мешканців. Вражало те, що ця істота, що хижо і пристрасно оповивала плечі та спадала на груди гірляндою лапок і хвостиків, мала живу морду – зі справжніми жовтими очима, з пащекою, у якій стирчали зубки. Я боялася цього пальта – через цю мордочку воно здавалося живим.

Коли бабуся одягала пальто, то була схожа на прекрасну Незнайомку з картини Іллі Рєпіна.

Тонка талія, летючі обшлаги і срібно-чорні хмари хутра, що коливався від подиху довкола обличчя. Червона помада з крихітного срібного патрончика – «на іздиханії», як казала бабуся, виколупуючи її звідти сірником.

І – запах парфумів «Червона Москва».

Я застала пальто на межі ювілейного знищення: в середині 60-х йому настав край.

Тому, відновлюючи його в пам’яті, бачу лише туманний силует: «у талію», «довгим кльошем донизу», воно дихало «дощами й туманами».

Щось із початку срібного сторіччя, щось не з цього життя.

А от сині цупкі та лискучі клапті від нього збереглися надовго.

Порізане охайними квадратами і прямокутниками, пальто довго служило для зберігання тепла в каструлях.

А з його білої ватяної підкладки мені нарізали «устілки» для чобіт і черевиків.

Але «чорнобурка» проіснувала довше за клаптики й устілки.

Спочатку вона, відлучена від тіла пальта, мов дитина від матері, понуро звисала з гребеня дивану – очима і зубками донизу. Так би мовити, створювала привабливий і загадковий антураж-дизайн у вбогих стінах помешкання. Вона була найціннішим і найцікавішим з усього, що там було.

І в моїх очах переважила всіх ляльок, які в мене на той час водились.

Я знімала її з дивана, клала мордою догори на вигин руки й уявляла, що…

Уявляла різне.

Часом – досить трагічне.

Мовляв, у всіх (хто ці «всі» – не мало значення) народилися нормальні діти: гладкі, рожеві, з ногами і руками. А я, тобто принцеса з невідомого світу, народила ось таке, як у Пушкіна: «не мишонка, не лягушку, а нєвєдому звєрюшку». Одне слово – «чорнобурку». Народила і довго-довго над нею плакала, доки не почула голос з хутряно-зубастої пащі: «Не плач – я зачарований принц! Я принесу тобі, коли виросту, багато-багато щастя!» Далі в межах кухні, котра через кількість табуреток слугувала за Альпійські гори, і батьківської спальні – БАМу (тоді всі говорили і співали про якийсь БАМ і мені здавалося, що красивішого місця на світі, певно, немає) розгорталася сумна історія, про те, як вигнали принцесу із зачарованим принцом-чорнобуркою з королівства.