Зенон Косидовський - Коли сонце було богом

галерей довкола внутрішнього подвір’я, майданчиків і фортечних мурів, який виник протягом багатьох сот років і досягнув досить великих розмірів.

Царі Месопотамії надто піклувалися про храми: весь час лагодили їх, а коли мури від старості руйнувалися — на їхніх фундаментам зводили нові, ще кращі будівлі. Дуже вже хотілося царям, щоб їхні заслуги перед богинею Нінгал не було забуто. Саме ця пиха є причина того, що сьогодні ми знаємо імена майже всіх царів, які так чи інакше доклали зусиль до збереження величної святині. Археологи знайшли ці імена в різних місцях: на цеглинах і глиняних конусах, захованих у нішах стін, на ритуальних бронзових статуетках і гніздах з твердого діориту, в яких оберталися врата храму.

Експедиція Вуллі відкопала кілька плит з підлоги і під кожною плитою знайшла імена царів-засновників, зв’язаних з певним періодом розвитку святині. Завдяки такій щасливій обставині неважко було не тільки вирізнити окремі нашарування в будівлі, але й встановити час, коли вони з’явилися, і пов’язати їх з певними історичними подіями, відомими з клинописних текстів.

В одному такому нашаруванні під час розкопок знайдено сліди великої пожежі, яка шаленіла колись у храмі.

Крім того, на пожарищі валялися вази й ритуальні статуетки, які, видно, були свідомо побиті на друзки і які аж надто красномовно промовляли, що це знищення — справа рук якихось загарбників.

Коли святиня стала жертвою нападу і хто його здійснив? Відповідь на це питання дістали за досить незвичайних обставин. На подвір’ї храму стояв невисокий цоколь, зроблений із цегли-сирцю й наполовину засипаний уламками плит із чорного каменю. З цією пам’яткою старовини все було ясно: колись плити були панеллю цоколя, і їх побили невідомі вандали. Уламки склали в одне ціле, і тоді виявилося, що на плиті був напис, у якому прославлялося перемоги та завоювання царя і законодавця Вавілонії — Хаммурапі. Цей цар, як сказано в Біблії, жив у той же час, що й Авраам (близько 2 000 років до нашої ери).

У храмі знайдено клинописні таблички, які повідомляють, що Хаммурапі, підкоривши всю південну Месопотамію, завоював разом і місто Ур. Щоб увічнити свої перемоги, він поставив монумент на подвір’ї храму. Цей вчинок шумери вважали за тяжку образу своїх найсвятіших релігійних почуттів. І тому, повставши проти гнобителя, вони передусім зігнали ненависть на пам’ятнику, який так нагадував про їхні поразки і приниження. Таблиці з написами поздирали з цоколя й порозбивали на дрібні шматки, залишивши пам’ятник у такому стані, в якому майже через чотири тисячі років його відкопала лопата археолога.

Але чому повстанці не викинули геть решток пам’ятника, адже так вони могли стерти останні видимі сліди неволі? Напевне тому, що для цього в них уже не було часу, Хаммурапі діяв з блискавичною швидкістю та енергією. Поки шумери тішилися щойно здобутою волею, він з’явився біля стін міста, взяв його штурмом і віддав на поталу озвірілому війську. Будинки й храми перетворилися на попелища.

Під однією плитою підлоги храму Вуллі знайшов величезний скарб — золоті коштовності, справжні шедеври золотарського мистецтва: брелочки, браслети, намиста і шпильки з майстерно вирізьбленими жіночими фігурами. Це було приголомшливе відкриття.

Володар цих скарбів заховав їх, напевно, під час облоги міста, а сам потім загинув, або ж його захопили в неволю. Скарб, таким чином, було втрачено. На цеглинах, знайдених у тому самому нашаруванні, була печать царя Навуходоносора, який панував у VI столітті до нашої ери; тому можна припускати, що скарб непорушно лежав на цьому місці 2 500 років.

Навуходоносор був останній з царів, який дбав про велич та пишноту Ура й провадив там широкі будівельні роботи. Незабаром після його смерті Месопотамія стала тереном нової навали. Перський цар Кір Великий розгромив нововавілонські сили, загарбавши увесь край між Євфратом і Тігром.

Здобути перемогу йому допомогли внутрішні заворушення й дедалі більші класові суперечності, які значно ослабили нововавілонську державу. Останній цар Набонід намагався зламати могутність жерців і створити своєрідну державну релігію під власним керівництвом.

Перед лицем такої загрози жерці оголосили цареві нещадну війну. Ось чому, коли Кір підходив до Ура, вони не спинилися перед державною зрадою: таємно відчинили ворота міста і видали свого царя до рук ворога. Набонід попав у неволю й десь загинув.

Долю міста Ура заздалегідь вирішили дві історичні події. Одна з них — це те, що перси прийняли релігію Зороастра[19] Стару святиню в Урі зруйнували, напевно, іконоборці, відплативши так жерцям за їхню зраду батьківщини.

Та куди страшнішу катастрофу приготувала місту природа. Євфрат поступово змінив своє русло. Він одійшов від стін міста майже на п’ятнадцять кілометрів на схід. Занедбане й збідніле місто вже не мало коштів на те, щоб спорудити нову систему каналів і за їхньою допомогою припинити висихання навколишніх полів. Колишні городи, сади й лани перетворилися незабаром у степи й пустелі. Жителі покинули місто, переселившись в інші-місцевості, в села, де легше було здобути шматок хліба.

Покинуте місто поволі руйнувалося. Піщані бурі покрили руїни товстим шаром піску. З роками ніхто вже й не пам’ятав, що під тими курганами лежать жалюгідні рештки могутньої держави, яка тисячоліттями була горнилом великої, багатої цивілізації.

У верхніх шарах руїн знайдено рештки осель, які збудовано з колишньої шумерської цегли, викопаної пізніше з землі. В одній оселі під плитами підлоги знайшли горщик, а в ньому повно клинописних табличок, з яких можна уявити собі той останній, дуже сумний період існування святині. В оселях животіли останні жерці бога Наннара. Вони існували на милостиню небагатьох людей, які серед безлічі послідовників учення Зороастра чудом зберегли вірність своїй колишній релігії.

В іншому місці пагорба археологи наткнулися на гончарні печі й житла перських поселенців, знайшли клинописні таблички середини V століття до нашої ери. Потім місто огорнула імла забуття, яка висіла над ним протягом майже 25 віків, аж до 1922 року, коли експедиція Вуллі почала свої перші розшуки на Смоляній горі.

НАЙСТАРІША В СВІТІ ЕПІЧНА ПОЕМА

Під впливом чарівних казок з «Тисячі і однієї ночі» Лейярд мріяв про подорожі по Близькому Сходу. І коли ці мрії збулися, він несподівано натрапив на загадкові пагорби Месопотамії.

Лейярд був ділова людина й Відзначався наполегливістю в досягненні наміченої мети; але рушієм у тих мандрах була його романтична вдача. Від романтичних мрій до наукових відкриттів — ось та дивна дорога, якою йшов Лейярд.

Зовсім іншим, сучасним типом археолога можна було б назвати англійця Джорджа Сміта. Це був скромний, тверезий і працьовитий чоловік, який заробляв