Євгеній Петрович Федоровський - «Штурмфогель» без свастики

— Ютто, як ти можеш? Допоможи мені переодягтися. До речі! Тобі лист од тітки. Я зустріла листоношу. Ютта недбало засунула конверт у кишеню фартуха.

— Ти не цікава, Ютто. Лист із столиці!

— Ну, що може написати цікавого ця стара миша тітка Марта! «Бережи себе, дівчинко, кутай свою ніжну шийку в той голубий шарф, що я сплела тобі до дня першого причастя». А від того шарфика й нитки не лишилося… Ну, так і є. Я повинна себе берегти і до того ж пам'ятати, коли гигнув дядечко Клаус!

— Ютто, ти неможлива!

— Прожила б ти з таким скнарою хоч рік! Уявляєш, Еріко, мені вже стукнуло сімнадцять, а цей порохнявий садист щовечора читав мені вголос казки. Про біляву фею, обдурену русалку й про цього нещасного духа, як же його?

— Рюбецаля?

— Еге ж. Рюбецаля. Ім'я неначе єврейське.

— Ютто!

— А я нікого не ображаю. Ще невідомо, хто цього Рюбецаля вигадав.

Ютта підійшла до високого дзеркала в залі, висолопила язика своєму відображенню, скорчила плаксиву міну.

— Еріко! Слухай, Еріко! А в тебе нема цієї книжки? Про Рюбецаля? Дай мені її подивитися. Згадаю дитинство.

— От і розумниця, Ютто. Я знаю, що всі твої грубощі — тільки прикидання. Я пошукаю книжку.

— Я завжди реву, коли пригадую цього жалюгідного духа. Як він бігав сам по скелях, і нікому до нього не було діла, і всім він остогид і набрид. Неначе я. Тільки він був шляхетний дух, а я проста секретарка, навіть служниця.

— Ютто, як тобі не соромно. Після всього… Годі! Зрештою, не забувай: в тобі тече чиста арійська кров! Ану усміхнися! Зараз пошукаємо твого Рюбецаля.

Залишившись на самоті, Ютта дістала з фартуха зім'ятого тітчиного листа, перечитала його і притиснула до серця. В листі йшлося про дядечка Клауса.

«Отже, сьогодні я побачу Марта», — сказала вона собі.

7

Чого справді не вмів робити Йоганн Зандлер, то це розважатися. За банкетним столом він почував себе незатишно, як професор консерваторії на репетиції сільського хору. Все дратувало й пригнічувало його. Але роздратування доводилося ховати за церемонною посмішкою. Посмішка була кисла, як старе рейнське, котрим він частував льотчиків.

Відтоді, як дванадцять років тому фрау Зандлер завела звичай скликати під свою покрівлю «героїв повітря», професор звикав до вина, до цієї безглуздої атмосфери провінційних гульбищ. Звикав і не міг звикнути.

Коли в 1936 році екзальтоване серце фрау Зандлер не витримало повідомлення про загибель майора Нотша (майор розбився в Альпах), професор поклав собі покінчити з гостинністю. Але свавільна Еріка порівняно швидко змусила «дорогого татка» запрягтися в звичну упряжку.

І візок покотився. Дочка захопилася фотографією. На перилах антресолей, що оточували залу, висіли грубо підмазані невмілою ретушшю фотографії прославлених німецьких асів: Ріхтгофена, Іммельмана, Удета, Клостермана, Фізелера, Бельке, Галланда, Мельдерса, Франке, Вюрстера… Багато з них сиділи за столом, багато добродушно ляскали по спині «похмурого Йоганна», але нікого з них Зандлер не міг би назвати своїм другом. Так само як і цих самовдоволених хлопців, котрі безцеремонно заволоділи сьогодні його будинком.

З усіх гостей Зандлера найбільше цікавив Вайдеман. Йому першому довелося довірити своє дитя, свого «Штурмфогеля». Що він за тип? Самовпевнений, як усі. Безжалісний, як усі. Витріщає очі на Еріку, як усі. Мабуть, мовчазніший од інших. Чи стриманіший. Хоч цей дженджик із міністерства нікому не дає рота роззявити. Столичний фрукт. Таких особливо принаджувала фрау Зандлер. Про що він теревенить? Про чвари Удета з Мільхом?

Зандлер не міг упіймати нитки розмови. Але він майже фізично відчував, як раптом насторожився Зейц. Завжди, коли Зейц був за столом, Зандлер не випускав його з поля зору. Він навчився по ледь помітному повороту голови гестапівця вловлювати ступінь благонадійності зачепленої теми. Сьогодні Зейц був напружений, як ніколи. Цього не помічали інші, але він, Зандлер, добре бачив, як Зейц, енергійно орудуючи ножем та виделкою, то байдужів до розмови, то напружував слух. Ось він перестав жувати й нахилив голову. Піхт розповідав про перші бої «Битви над Англією».

— Англійська преса вже почепила шановному шефу ярлик дітовбивці.

— А за що? Скорше того ярлика належало повісити Юнкерсові. Адже бомбардувальники його, — вступився за хазяїна хитруватий капітан Вендель, другий льотчик-випробувач.

— Ну, в товстуна Юнкерса репутація добродушного індика. Гуманіст та й годі. А бульдожача хватка Віллі відома кожному.

— Атож, наш шеф не терпить сентиментів, — зауважив Вендель.

Піхт повернувся до Вайдемана.

— Я тобі не розповідав, Альберте, про випадок у Рене? Ви, мабуть, чули, пане професоре. Це було в двадцять першому році. Мессершмітт побудував тоді свій перший планер і прибув з ним до Рене на щорічні змагання. Сам він і тоді вже не любив літати. І полетів на цьому планері його найкращий друг. Прізвища не пам'ятаю, та справа не в цьому. Важливо, що найкращий, найближчий друг. І ось у першому ж польоті планер Мессершмітта на очах усього аеродрому втрачає керування і врізається в землю. Удет — він і розповідав мені всю цю історію — підбігає до Мессершмітта, вони вже тоді дружили, хоче втішити його, а той повертає до нього отаке собі байдуже обличчя й зауважує холодно: «Ні ви, Ернсте, ні хто інший не має права заявити, що це моя помилка. Я тут ні до чого. Він один винний в усьому». Зрозумів, Альберте? Отож-бо. Я думаю, це був не останній випробувач, якого він угробив. Чи не так, пане професоре?

Все обірвалось у хирлявому організмі професора. Судорожно збираючи думки, він не спускав очей із Зейца, який сидів збоку від нього.

— Я не прислухався, пане лейтенанте. Ви щось розповідали про випробування планерів. Я не фахівець з планерів.

Еріка поспішила на допомогу батькові:

— Паулю! Можна вас попрохати про одну особисту послугу?

— Обіцяю безумовне виконання.

— Не обіцяйте, не почувши. — Еріка стиснула губи. — Якщо генерал-директорові трапиться відвідати Лехфельд, умовте його заїхати до нас. Я хочу сама його сфотографувати, його старий портрет уже вицвів.

— Генерал-директор без сумніву буде дуже втішений пропозицією. Він високо цінує юних громадян Німеччини, яким не байдужа слава третього рейху.

— То я можу сподіватися?

Піхт устав із-за столу, підійшов до Еріки, шанобливо, двома руками, взяв м'яку долоню дівчини, торкнувся губами зап'ястя.

— Ви вмієте стріляти, фрейлен?

— Ні, що ви!

— Треба вчитись. У вас тверда рука!

Позеленілий від ревнощів Зейц повернувся до Зандлера:

— Де ж ваша незрівнянна Ютта? Чи сьогодні, заради почесних гостей, ви зрадили своєму правилу садовити служницю за стіл?

— Ютта не служниця… — сторопівши, почав професор.

— Я чую, пан Зейц цікавиться нашою