Євгеній Петрович Федоровський - «Штурмфогель» без свастики

машину з її короткими, гострими крилами. Вже близько кінець смуги, видно обрідний чагарник, за ним — горіховий ліс.

І тут Вайдеман збагнув, що машина вже не злетить. Механічно він прибрав тягу. Завищали гальма. В одному двигуні щось булькнуло й шалено застукало. Літак рвонувся вбік. Вайдеман спробував утримати його на смузі, рухаючи педалями. Єдине, що йому треба було зробити зараз, — це врятувати від руйнування дорогий літак, стишити швидкість.

«Штурмфогель» промчав до чагарника, рвонув крилами деревця, шасі загрузли в болотистій землі. Раптом стало нестерпно тихо. Лівий двигун задимів чорною кіптявою. За кілька секунд долинуло завивання санітарної та пожежної машин.

«Не треба виказувати страху…» — Вайдеман провів долонею по обличчю, розстібнув прив'язні ремені.

— Що трапилось, Альберте? — Зандлер вискочив із відкритої легкової машини.

— Про це вас треба спитати, — відповів Вайдеман, сідаючи на суху купину: його трясла лихоманка.

— Двигуни не розвинули тяги?

— Звичайно. Вони гуркотіли так, неначе збиралися вистрілити, але швидкість не підвищилася за сто, і я почав гальмувати в кінці смуги, щоб не врізати дуба.

— Ви правильно вчинили, Альберте. Їдьмо до мене!

Вайдеман сів поруч із Зандлером. Машина вибралась на бетонку й промчала до приміщення конструкторського бюро.

— Значить, двигуни не витримали злітного режиму, — неначе сам до себе промовив Зандлер, закурюючи сигарету. — Зараз же складіть донесення й докладно опишіть весь цей невдалий зліт. А тоді сідайте за аеродинаміку й посібники по «Штурмфогелю». На жаль, часу у вас знову буде багато…

5

Через тиждень «Штурмфогель» було відремонтовано. На ньому встановили нові двигуни, які знову прислала фірма БМВ на заміну тих, що вибули з ладу. В носову гондолу, призначену для гармат, поставили звичайний поршневий мотор «Юмо-211» — він повинен був допомогти «Штурмфогелю» відірватись од землі.

Мессершмітт разом із Зандлером оглянув літак і кинув незадоволено:

— Не курка й не літак.

— Зате на ньому випробувач не зазнає невдачі, — сказав Зандлер.

Він добре знав, що від конструктора залежить життя пілота. Це жило в його серці, в його мозкові, коли він обдумував, розраховував, будував, обладнував літак. А Мессершмітт більше дбав про вдачу чи невдачу власного імені, хоч байдужість до долі випробувача не вадила йому кидати прекрасні ідеї.

Шеф пройшов на злітну смугу й широкими кроками виміряв її довжину:

— Малий майданчик, професоре. Його треба подовжити принаймні на п'ятсот метрів.

Він зупинився біля того місця в чагарнику, де загруз Вайдеман, і круто обернувся до Зандлера:

— А чи не вбачаєте ви, професоре, помилки в тому, що в «Штурмфогеля» центровку розраховано на заднє колесо?

— Ви хочете сказати, що це дуже збільшує кут атаки крила на зльоті?

— Саме так!

Зандлер укотре здивувався проникливості конструкторської думки в цього сухорлявого, різкого чоловіка з тесаним видовженим обличчям, високим лисіючим лобом.

Мессершмітт зупинив погляд на Зандлерові:

— Вам бракує, професоре, широти, розмаху, сміливості, чи що. А в нас сміливість — перший крок до успіху.

«Але ви на випадок невдачі втрачаєте дише небагато грошей, а з мене здерете шкіру», — подумав Зандлер.

— Добре, я розрахую і спробую трохи перемістити центр ваги, — промовив він уголос.

— Розраховуйте, — дозволив Мессершмітт. — Тільки скоріше.

… А ще через два тижні, 4 квітня 1941 року, капітан Вайдеман підняв «Штурмфогель» у повітря. Пофарбований у сріблястий колір літак, тиркаючи мотором і виючи двома турбореактивними двигунами, підстрибнув угору, низько пройшов над аеродромними бараками, розвернувся й сів. Чи набере він колись більшу висоту й чи зможе виконати фігури вищого пілотажу — цього ще ніхто не знав. Але першу перемогу було здобуто.

Про політ Вайдемана можна було б сказати словами паризьких газет, які колись писали про те, що Блеріо перелетів Ла-Манш, «не торкаючись жодною частиною аероплана поверхні моря».

Альберт вискочив із машини й радісно стиснув механіка Карла, який саме нагодився:

— Полетів, полетів «Штурмфогель»! Бачив, Гехорсман?!

— Чого ж йому не полетіти, — пробуркотів Карл.

— Вічно ти невдоволений, рудий дияволе! — засміявся Вайдеман, жартівливо ляснувши по голих рудих грудях механіка.

Зандлер, розчулившись, потиснув руку Вайдеманові:

— Хоч курка, але полетіла…

— З вас належить, професоре, — піймав Зандлерана слові Вайдеман.

— Що робити… — розвів руками конструктор. — Прошу сьогодні ввечері до мене.

— Певна річ, з друзями?

— Звичайно.

Після огляду техніки виявили, що сопло лівої турбіни наполовину розплавилося.

6

Про що може думати миловидна й енергійна двадцятитрьохрічна дівчина, змахуючи пухнастою заячою лапкою непомітний для ока пил з полірованих меблів у чужій квартирі? Про те, що свою квартиру вона не захаращувала б таким мотлохом? Але своя квартира, на жаль, недосяжна навіть у мріях. Може, якби частіше всміхатися панові…

Та ні, хоч і неважко прочитати всі ці думки на затуманеному дівочому обличчі, довше підглядати незручно.

Сторонній спостерігач, котрий узявся б розгадати нехитрий плин думок у гарненькій голівці фрейлен Ютти, яка вже третій рік працює секретаркою в професора Зандлера, був би здивований і обурений, коли б йому пощастило справді взнати, про що ж роздумує фрейлен Ютта під час щоденного прибирання. Можливо, він навіть облишив би всі свої справи й розшукав серед мешканців Лехфельда якогось пана Зейца. Того самого Зейца, котрий носить на чорному мундирі срібні нашивки оберштурмфюрера. Втім, Зейц не єдиний гестапівець у місті… Так чи інакше, але ні сторонньому спостерігачеві, ні панові Зейцу, ні навіть фрейлен Еріці, господині й найкращій подрузі Ютти, не дано знати, про що розмірковує вона о цій полуденній порі.

І все тому, що фрейлен Ютта не забиває своєї голови порожніми думками про меблі та женихів. Змахуючи пухнастою лапкою пил, вона старанно тренується з перекладу газетного тексту на цифровий код п'ятиричної системи. Таке заняття вимагає від дівчини виняткової уваги, і, природно, вона може й не почути відразу, як стукає в двері нетерпляча господиня, що повернулася додому з міських курсів домоведення.

— О Ютто, ти, мабуть, валялася в постелі! Прибрала? У нас буде купа гостей. Дзвонив тато. Він привезе якихось нових льотчиків і пана Зейца.

— Як! Наш добрий чорний тато Зейц?! Еріко, бути тобі оберштурмфюрершею. Будеш носити чорну пілотку й широкий ремінь.

— Коли я бачу чорний мундир, моя душа тремтить, — у тон Ютті сказала Еріка. — Але Зейц… Він непоганий, чи не правда?.. Є в ньому якась чоловіча грубість…

— Невихованість…

— Ні, сила, яка… вища од виховання. Ти прискіпуєшся до нього, Ютто. Він може зацікавити жінку. Але вийти заміж за гестапівця з нашого міста? Ні!

— Кажуть, у пана Зейца впливові друзі в Берліні.

— Сидів би він тут!

— Подейкують про невдалий роман. Замішана жінка якогось крупного чина. Чи то наш півень її кохав,