Ю. Несбе - Сніговик

сталося… Харрі примарилося, що до нього долинув слабкий звук. Це невидимі нитки росли, натягувалися, намотувалися на темряву й пожирали її, залишаючи слабкі, тремтливі скісні промені світла.

Розділ 7

День третій. Невиявлені дані

Слабке вранішнє світло проникло крізь жалюзі й сірою вуаллю ковзнуло по обличчях двох людей, що сиділи в кабінеті. Комісар поліції Хаген слухав Харрі Холе, наморщивши чоло над чорними бровами, густими, кущистими, які зрослися в одну довгу лінію. На його шикарному столі, на маленькій підставці, лежав мізинець, який, судячи з прикладеного документа, належав японському командиру батальйону Йосіто Ясуді. Коли Хаген навчався в Академії сухопутних військ, він прочитав десь, що Ясуда відрубав собі мізинець, впавши у відчай під час відступу 1944 року в Бірмі. Власником цієї реліквії Хаген став за рік до того, як повернувся до свого початкового роду діяльності – до поліції – й очолив відділ по боротьбі з насильством. Оскільки відтоді багато води збігло, тепер він досить терпляче вислуховував усе, що докладав йому старший інспектор про розслідування зникнення людей.

– В самому тільки Осло щороку зникає шістсот людей. Проте за кілька годин після того, як їх оголошують у розшук, незнайденими залишається лише жменька. Це відомо, як і те, що, коли пошуки тривають понад два дні, людину майже напевне не знайдуть.

Хаген замислено провів пальцем по своїх примітних бровах, що сходилися на переніссі. Йому треба було підготувати нараду з бюджету, яка проходитиме в кабінеті начальника Поліцейського управління. Тема – ухвалене владою рішення про зниження податкових надходжень.

– Більшість зниклих – клієнти психушок або старі, що впали в маразм, – продовжував Харрі. – Але зустрічаються також і порівняно нормальні люди, які зриваються до Копенгагена або вдаються до самогубства. Цих знаходять або в списках пасажирів, або за виписками з рахунків, коли вони знімають гроші в банкоматі; інколи їхні тіла викидає на берег.

– Ну й до чого ти про це?… – перервав Гуннар Хаген і поглянув на годинник.

– Ось до чого. – Харрі витягнув жовту теку, яка з пластмасовим клацанням приземлилася на комісарів стіл.

Хаген подався вперед і став гортати підшиті папери.

– Я обов’язково ознайомлюся, Харрі, адже ти у нас не з тих, хто строчить рапорти.

– Це витвір Скарре, – уточнив Харрі. – Але висновок мій, і його ви маєте вислухати тут і зараз.

– Будь ласка, стисліше.

Харрі склав руки й опустив на них погляд. Довгі ноги він витягнув уперед. Затримав подих. Зараз він скаже те, що збирався, і назад дороги не буде.

– Занадто багато зникло без сліду.

Права Хагенова брова поповзла вгору.

– Поясни.

– Тут дані про шістьох. Жінки від двадцяти до п’ятдесяти, які зникли за період починаючи з тисяча дев’ятсот дев’яносто п’ятого року. Цих жінок так і не знайшли. Я тут поговорив із хлопцями з відділу розшуку зниклих, і вони зі мною погодилися: виходить забагато.

– Забагато порівняно з чим?

– З тим, що було раніше. З тим, що відбувається в Данії та Швеції. Та порівняно з іншими демографічними групами. Майже всі ці жінки були в шлюбі – офіційному або цивільному.

– Ну, нині дами вже більш самостійні, – посміхнувся Хаген. – Від’їжджають, рвуть стосунки, може, знаходять собі мужиків за кордоном. Так що твоя статистика малопереконлива.

– У Швеції та Данії жінки також стали більш самостійними. Але там усіх зниклих рано чи пізно знаходять.

Хаген зітхнув:

– Ну, раз уже ці дані так відрізняються від норми, то чому раніше ніхто не спохопився?

– Тому що цифри Скарре стосуються усієї країни, а поліція зазвичай має справу зі своїм округом. У вас, звісно, є дані з Головного управління поліції Норвегії. У списку тисяча вісімсот імен зниклих безвісти, але це дані за останні п’ятдесят років. До того ж туди входять жертви корабельних аварій та великих катастроф, на кшталт тієї, що сталася на нафтовій платформі «Олександр Х’єланн». Штука в тім, що ніхто не намагався побачити цю закономірність, характерну для всієї території країни. Саме до цього моменту.

– Можливо, й вірно, але ми відповідаємо не за всю територію, Харрі. Тут у нас Поліцейське управління Осло. – І Хаген поклав долоні на стіл, натякаючи, що аудієнція скінчена.

– Атож, а я про що кажу? – Харрі почухав підборіддя. – Це вже дісталося й до Осло.

– Що «це»?

– Учора я знайшов у сніговику мобільний телефон Бірти Беккер. Я сам не знаю, що це, шефе. Але, гадаю, треба в цьому добряче розібратися й витягти на світ. До того ж швидко.

– Статистика – річ цікава. – Хаген узяв мізинець батальйонного командира Ясуди і став погладжувати його великим пальцем. – І я, звісно, розумію, що останній випадок із зниклою жінкою дає привід для занепокоєння. Але цього недостатньо. Отож давай викладай причину, через яку ти наказав Скарре підготувати цей рапорт.

Харрі затримав погляд на Хагені, дістав з внутрішньої кишені м’ятий конверт і простягнув шефу.

– Його поклали мені в поштову скриньку відразу після того ток-шоу, в якому я брав участь на початку вересня. До цього я вважав, що це витівка якогось психа.

Хаген дістав з конверта аркуш паперу, прочитав дев’ять речень, що складалися в текст, і знову втупився в Харрі, хитаючи головою:

– Сніговик? А що таке Муррі?

Харрі стисло пояснив і закінчив:

– Ось чому я боюся, що йдеться про це.

Комісар подивився на нього з нерозумінням.

– Мені б хотілося помилятися, – промовив Харрі, – але вважаю, що на нас чекають дуже тяжкі часи.

Хаген зітхнув:

– То що ти хочеш, Холе?

– Я хочу слідчу групу.

Хаген подивився на Харрі. Як і решта співробітників Поліцейського управління, він вважав Харрі за впертого, зарозумілого, склочного та непередбачуваного алкоголіка. З іншого боку, Хаген був радий, що він з Харрі перебуває по один бік барикад і що той ніколи не вчепиться йому в горлянку.

– Скільки? – запитав він. – І на який термін?

– Десятеро людей. На два місяці.

– Два тижні? – вигукнув Магнус Скарре. – Четверо? Усього? І це – на розслідування вбивства!

Він обурено поглянув на решту колег, які набилися до кабінету Харрі Холе. Їх було троє: Катрина Братт, сам Харрі та Бйорн Гольм з криміналістичного відділу.

– Більше Хаген не дав. – Харрі відкинувся на спинку крісла. – І це не розслідування вбивства. Поки що.

– Що ж це тоді таке? – спитала Катрина Братт. – Поки що?

– Справа про зникнення людини, – відповів Харрі. – Але не забувайте, що в ній багато спільного з іншими подібними випадками, що мали місце останніми роками.

– Йдеться про заміжніх жінок, які раптом зникли пізньої осені? – запитав Бйорн Гольм, демонструючи