Стівен Кінг - Коли впаде темрява

class="p1">— У мене, мабуть, є хвилин п'ятнадцять, — повідала вона пустій кімнаті, а може, проказала це до кривавих плям на підлозі. Принаймні він не заткнув їй рота кляпом, та й навіщо було? Тут немає нікого, хто б зміг почути її крики, у цій бридкій, незграбній бетонній фортеці. Вона подумала, що, навіть якби стала зараз посеред дороги й закричала на всю силу легень, її все одно ніхто не почує. Зараз навіть мексиканці, що пораються біля будинків, десь поховалися від негоди, сидять собі в кабінах своїх вантажівок, п'ють каву і курять цигарки.

— Щонайбільше п'ятнадцять хвилин.

Авжеж. Скоріш за все, так. Бо повернеться Пікерінг і зґвалтує її, як збирався зґвалтувати Ніколь. А потім він її вб'є, як уже вбив Ніколь. Її — і скількох ще таких «небог»? Ем не могла знати, але відчувала, що — як сказав би Расті Джексон — це було не перше його родео.

П'ятнадцять хвилин. А може, лише десять.

Вона подивилася вниз, на свої ноги. Їх не було приклеєно липучкою до підлоги, але ж ніжки крісла — так. Хоча...

Ти ж стільки набігала, чорти тебе забирай. Тільки-но поглянути на ці твої ноги. Ноги були доладні, авжеж, і їй не потрібен був ніхто, хто б цілував їх, аби її в цьому запевнити. Тим наче не такий псих, як цей Пікерінг. Вона не знала, чи вони гарні в сенсі краси або сексуальності, але в утилітарному сенсі то були дуже добрі ноги. Вони далеко занесли її від того ранку, коли вона побачила мертву Амі в колисці. Ясно, що Пікерінг щиро вірив у надійність клейкої стрічки, певно, часто бачив, як її застосовують убивці-психопати в десятках фільмів, і жодна з його «небог» не подарувала йому сумнівів у її ефективності. Можливо, він не дарував їм шансу, можливо, вони були дуже налякані. Хоча, можливо... особливо в такий мокрий день, у непровітрюваному домі, такому сирому, що вона відчуває запах плісняви.

Ем максимально, наскільки їй дозволяли пута на грудях, нахилилася вперед і мало-помалу почала працювати стегнами й литками — тими своїми новими, набіганими м'язами, що привели в захват цього психопата. Спершу лиш трохи їх напружуючи, далі — наполовину. Вона вже наближалася до повноцінного напруження й почала втрачати надію, аж тут почулося цмок. Спочатку тихий, ледь не уявний звук, але він гучнішав. Стрічку було покладено кількома шарами хрест-навхрест, вона була диявольськи міцною, але все одно відклеювалася від підлоги. Хоча й повільно. Господи, милий, та як же ж повільно.

Вона розслабилася, важко дихаючи, піт стікав їй з лоба, під пахвами й між грудьми. Вона хотіла було одразу продовжити, але досвід бігання по треку Південно-Клівлендської філії юніорів підказував, що варто зачекати, щоб дати час свому захеканому серцю вимити з м'язів молочну кислоту. Якщо вона цього не зробить, подальші зусилля будуть менш енергійними і менш успішними. Це було важко. Чекати було важко. Вона не мала уявлення, скільки минуло часу, як він пішов. На стіні висів годинник — у вигляді розети, з нержавіючої сталі (як, мабуть, і все інше в цьому жахливому бездушному приміщенні, окрім червоного кленового крісла, до якого її було прив'язано), але він зупинився на 9:15. Він, видно, працював від батарейки, а батарейка здохла.

Вона хотіла посидіти нерухомо, поки не полічить до тридцяти (промовляючи собі після кожної цифри прегарна Мейзі), а витерпіла тільки до сімнадцяти. І знову почала грати м'язами, з усіх своїх сил смикаючись уперед. Цього разу цмокання почалося відразу, і то голосне. Вона відчула, що крісло почало подаватися вгору. Трішечки, але все ж воно точно підважувалося.

Ем напружилася, голова відкинута назад, зуби вишкірені, свіжа кров струменить підборіддям з розпухлої губи. Жили на шиї напнуті. Цмокання ще поголоснішало, і тепер вона почула, як щось рветься.

Гарячий біль раптом спалахнув у її правій литці, аж засудомило. Якусь мить Ем не припиняла напруження — ставки були високі, на кону лежало її життя, — але все ж розслабилася, повисла у своїх путах, хапаючи ротом повітря. І рахуючи.

— Один, прегарна Мейзі. Два, прегарна Мейзі. Три...

Та вона, либонь, таки зможе відірвати крісло від підлоги, незважаючи на цю застережливу судому. Вона була майже певна, що зможе. Але якщо вона зробить це за рахунок розриву м'язів у правій литці (з нею таке вже траплялося, пару разів її так прихоплювало, що м'язи на дотик ставали мов з каменю, а не з плоті), то втратить більше часу, аніж відвоювала. Та так і залишиться сидіти прив'язаною до цього падлючого крісла. Приклеєною до цього падлючого крісла.

Вона пам'ятала, що годинник на стіні не працює, але все одно поглянула на нього. Так само — 9:15. Чи він уже біля підйомного мосту? В ній раптом виринула надія: Дік увімкне мостову сирену, і той злякається. Чи може таке трапитись? Вона гадала — так. Вона гадала, що Пікерінг — як гієна, небезпечний тільки тоді, коли впевнений у своїй перемозі. І, можливо, як гієна, не здатен уявити, що може програти.

Прислухалася. Вона чула грім і розмірене шамотіння дощу, але реву встановленої біля мостової будки сирени не почула.

Вона знову спробувала відірвати крісло від підлоги і ледь не вгатилася головою в піч, коли воно майже вмент піддалося. Вона поточилася, її хитало, вона ледь не перекинулась, тож довелося притулитися спиною до покритого пластиком столу, що стояв посеред кухні. Серце калатало тепер так швидко, що вона майже не розрізняла окремих ударів; здавалося, щось просто гуде у неї в грудях і високо в горлі, під укосами спідньої щелепи. Якби вона перекинулась, лежала б зараз, мов та черепаха, на спині. Без жодного шансу знову підвестися.

— Усе гаразд, — подумала вона. — Цього не трапилося. Так. Але все одно з приголомшливою ясністю уявляла себе — як лежить тут на спині. Лежить в компанії з кривавим слідом, що його залишило по підлозі волосся Ніколь. Лежить і чекає, поки повернеться Пікерінг, щоб побавитися з нею, перш ніж позбавити її життя. А він коли повернеться? За сім хвилин? П'ять? Чи через якихось три хвилини?

Вона поглянула на годинник. Він показував 9:15.

Вона зсутулилася біля столу, хапаючи повітря, жінка, що виростила крісло собі на спині. На столі лежав різницький ніж, але вона не могла його дістати, бо руки були прив'язані до поруччя крісла. Та навіть якби вона спромоглася до нього дотягнутися — що тоді? Стояти тут, згорбленою, з ножем у руці. Вона