Стівен Кінг - Коли впаде темрява

— Маленький будиночок наприкінці острова. Він належить моєму татові. — Знову її осяяв спалах натхнення. — Він знає, що я тут! Еге ж, еге ж. — Схоже, це не зацікавило Пікерінга. — Так, о'кей. Добре, велике діло. Ти маєш на увазі, що живеш там?

— Так...

Він перевів погляд на її шорти, що стали тепер темно-синіми.

— Ти бігаєш, авжеж?

Вона промовчала, та Пікерінгу не потрібна була відповідь.

— Авжеж, ти бігаєш, чорти мене забирай, так і є. Вистачить лише глянути на ці ноги.

Неймовірно, він зігнувся у попереку — так, ніби вітав особу королівської крові — і з гучним цмоком поцілував її стегно, просто під краєчком шортів. Він випрямився, і їй серце обірвалося, коли вона помітила, як настовбурчилися спереду його штани. Не до добра це.

— Ти бігаєш туди-сюди. — Він, ніби той диригент своєю паличкою, махнув різницьким ножем, аж зблиснуло дугою.

Це гіпнотизувало. Надворі не переставав періщити дощ. Він може лити ще хвилин сорок чи годину, а тоді визирне сонце. Ем загадала — чи буде вона тоді ще живою, чи побачить сонце, їй здавалося, що навряд. І все таки в це було важко повірити. Насправді, в це неможливо було повірити.

— Ти бігаєш туди-сюди. Вперед-назад. Іноді ти балакаєш з тим стариганом у солом'яному капелюсі, але більше не спілкуєшся ні з ким. — Вона була налякана, але ще не настільки, щоб не зрозуміти, що він говорить не до неї. — Авжеж. Ні з ким більше. Тому що тут нікого більше немає. Цікаво, оті мексикоси, що саджають тут дерева й стрижуть траву, вони-то бачили тебе під час твоїх післяобідніх пробіжок чи хтось із них тебе запам'ятав? Так чи ні?

Лезо похитувалося вгору-вниз. Він слідкував очима за рухами ножа, ніби шукав відповіді на його кінчику.

— Ні, — промовив він. — Ні, і я тобі скажу чому. Тому що ти для них чергова безлика грінґа, яка зганяє з себе зайвий жир. Таких усюди повно. Вони таких бачать щодня. Схибнутих на піклуванні про власне здоров'я. Такі змітають всіх зі свого шляху. Якщо не бігом, то на велосипедах. У тих їхніх ідіотських шоломиках-каструльках. О'кей? О'кей. Молися, леді Джейн[30], але роби це швидко. Я поспішаю. Дуже-дуже поспішаю.

Він підняв вістря ножа собі до плеча. Вона побачила, як стиснулися в нього губи, і вже очікувала удару. Для Ем увесь світ раптом прояснів; все в ньому стало неймовірно яскравим. Вона подумала: Я йду до тебе, Амі. А потім абсурдне, таке, яке вона могла почути хіба що на каналі ESPN: будь на місці, дитинко.

Утім, він завагався. Озирнувся так, ніби почув когось, і мовив:

— Так. Так? — і знову повторив: — Так.

Посеред кухні стояв покритий пластиком робочий стіл для готування їжі. Він пожбурив туди ніж, і той, замість втикатися в Емілі, загримів по столу.

Він сказав:

— Сиди тут. Я не збираюся тебе вбивати. Я передумав. Чоловік має право передумати. Від Ніколь я не отримав нічого, окрім укола в руку.

На столі лежав початий рулон клейкої стрічки. Він узяв його. За мить він уже стояв навколішки перед нею, його потилиця й зашийок виглядали такими безборонно ранимими. У кращому світі — у справедливішому світі — вона могла б, зчепивши пальці, вгатити кулаками по цій оголеній потилиці, але її руки були примотані у зап'ястях до поруччя зробленого з клену важкого крісла. Клейкою стрічкою до спинки також був прив'язаний її торс — грубі корсети в талії і одразу під грудьми. Ноги були примотані в колінах, згори й унизу в гомілках та в щиколотках до ніжок крісла. Він виявився напрочуд завбачливим.

Ніжки крісла він приклеїв плівкою до долівки, а зараз намотував додаткові шари, спершу спереду неї, потім ззаду. Закінчив, коли скінчилася плівка. Він випростався й поклав порожній картонний рулон на кухонний стіл.

— Отже, — промовив. — Непогано. О'кей. Все готово. Ти почекаєш тут. — Певне, ці слова здалися йому забавними, бо він задрав голову і знову реготнув отим своїм коротким дзявканням. — Не нудьгуй і не втікай, домовилися? Мені треба піти й розібратися з тим твоїм доскіпливим стариганом, і я хочу це зробити, поки йде дощ.

Цього разу він блискавкою метнувся до дверей, які виявилися шафою. Звідти видобув жовтого дощовика.

— Я пам'ятав, що він мусить висіти десь тут. У людей виникає довіра до того, хто одягнений у плащ. Не знаю чому. Це просто одна серед подібних загадок. О'кей, моя дівчинко, сиди нишком.

Він видав чергову порцію дзявкання, мов якийсь злий пудель, і пішов.

6. Так само — 9:15

Коли хряснули передні двері і Ем впевнилася, що він дійсно пішов, та наднормальна яскравість світу почала сіріти й вона усвідомила, що перебуває на межі непритомності. Вона не могла дозволити собі непритомніти. Якщо існує життя після смерті й вона там колись побачиться з батьком, як зуміє пояснити Расті Джексону, що змарнувала свої останні хвилини на землі на непритомність? Він у ній розчарується. Навіть якщо вони зустрінуться на небесах, стоячи по кісточки у хмарах, і янголи навкруг них гратимуть музику сфер (аранжовану для арфи), він розчарується в ній, бо вона проміняла свій єдиний шанс на вікторіанське зомління.

Ем рішуче притисла зуби до своєї розбитої нижньої губи... а тоді закусила її, щоб потекла свіжа кров. У світ знову стрибком повернулася яскравість. Звук вітру й хлюпіт дощу коливалися, мов дивна музика.

Скільки вона має часу? Від цього Доту до підйомного мосту десь зо чверть милі. Його плащ і те, що вона не чула, щоб заводився двигун «мерседеса», давали їй підставу думати, що він туди побіг. Вона розуміла, що могла недочути звуку мотора через дощ і грім, але вона просто не вірила в те, що він міг поїхати туди машиною. Дік Холліс знає червоний «мерседес» і не любить чоловіка, котрий ним їздить. Червоний «мерседес» може насторожити Діка. Емілі вважала, що Пікерінг теж мав би це розуміти. Пікерінг навіжений — він говорив то сам до себе, то до когось, кого бачив лиш він, а вона ні, до невидимого партнера по злочину, але він не дурень. Звісно, Дік також не дурень, але він сам-один там, у тім будиночку біля мосту. Жодна машина не проїде, жодне судно не пройде каналом. Тільки не в таку зливу. До того ж він старий.