Анджей Стасюк - Схід

Ну, то що врешті з тією країною, чиєю брамою був і є Люблін? Що там було таке, що притягало? Яка обітниця? Пустки? З цим пейзажем, в який цивілізація всякає, як вода у пісок? Бо що? Ти сподівався, що врешті опинишся сам і станеш перед предвічним, як перша людина? Так? Вирушаючи через Люблін все далі і далі до самого краю землі? Аж поки не опинишся якогось дня на краю пустелі Алтан Елс? Так? Так. Там якогось серпневого ранку я почув цілковиту тишу. Сонце щойно встало, і обмаль речей поряд — намет, старий російський фургончик, безліч сухої трави — кидала чорні тіні. Скільки сягало око, не було нічого, крім піску, цього сухого бадилля, слідів від автівок і решток вчорашнього вогнища. І така тиша, якої я не чув ніколи в житті. Усе було величезне, могутнє, видиме на десятки кілометрів, але не подавало жодного звуку. Немов було приготоване, але ще не почало діяти. Ніби зараз мало рушити. А я тут з’явився з іншого світу зі своїм неспокоєм, зі своїм уявленням, що час лінійний, і ми постійно мусимо встигнути з пункту А у пункт Б, бо інакше втратимо сенс. А тут нічого. Все існує, але час такий, як повітря, що кружляє довкола землі, кришить ребра скель і переносить піски з місця на місце. На східному краю Алтан Елс. Бо цілком можливо, мене вів глибокий страх того, що є людським. З Любартовської до краю Алтан Елс, де під землею, серед предвічних верств піску, можна знайти самі лиш кості тварин. Ніякого попелу, ніяких звалищ людських тіл.

Я виїжджаю з Окопової. Залишився б на довше, але їду. Там було волого, темно, листопадово. Пахло вугільним димом. У кожному під’їзді адвокатська контора. Можна подумати — місто судових суперечок. Але потім я додивився, що тут же поряд дві прокуратури і податкова інспекція, тож захист просто необхідний. Отож адвокати, міщанство і ця сіра тінь каменю. Трохи як у Пешті, але таке менше, прихилене, нижче. У літературі це вулиця Крокодилів. Видно Галичину, розчинену Конгресівкою, все занурене в ці вічні листопадові сутінки, у цю дещо безбарвну дрімоту між осінню і провесінню. Пограниччя культур, мов, релігій і погоди. З мого вікна відкривався гарний вид на бляшані дахи і плутанину старосвітських телевізійних антен. Але треба було збиратися. Я вирушав на світанні. Якраз виїжджали перші автобуси. Як завжди, мені хотілося не головними дорогами. Я хотів безперешкодно дивитися, як встає день, як країна виринає з пітьми. Спочатку на Белжиці, тоді на Красник. Углиб вітчизни. У глибину її темного тіла. І потім, коли день починає проявляти форми, у цю сірість, у ці заштриховані далі, на які хтось поналіплював будинки, паркани, людські речі, всю цю історію існування в листопаді, пласку, як витинанка. Як ліпнина. Белжиці, Красник, Заклікув, де вже почалося Підкарпатське воєводство, але я волів думати, що це все ще Люблінське. Я не був проти. Я не був проти, аби Люблін став столицею цілого цього краю. Але не так, як у сорок четвертому, а по-справжньому. Він нагадував Польщу більше, ніж Варшава. З тими її імпортними хмародерами і фонтанами, які назавжди мали стерти ганьбу провінційності, що не давала їй спати ночами. Люблін був ліпший. Він нічого не вдавав. Холодний вітер зі сходу очищав вулиці від людей о десятій вечора. Лише у суботу Краківським передмістям ішла молодь. Жодного старшого. Ішли, зіщулившись, і голосно розмовляли. Лаялись і мали простацькі голоси. Дівчата так само, як хлопці. Вони приїхали зі своїх містечок і намагалися наповнити порожнину цього міста. Тому Люблін більше нагадував Польщу з її нетяглістю, перервами в забудові, з її перебільшеною, неочевидною тожсамістю. На Вишинського, 4 я бачив чорну вивіску: "Прапори національні, церковні, європейські». Значить, Люблін боровся. Намагався позшивати те, що розлазилося в руках. Люблін був геройський і позбавлений демонстративності. Торгував на холодному асфальті в темній долині часу і намагався заповнити смертельну тишу голосами молодих. Таке я думав, залишаючи місто позаду. Уявляв собі, як повернуся до нього у травні, в зеленому заході, у пригаслому світлі, де повітря пахне дитинством, де перші сутінки обіцяли чудо і таємницю. Що повернуся до Любліна, немов у найвіддаленіші дні, коли нам була дана милість невинності. Як у те село над Бугом, де у сяйві ранку у сільській хаті вирував золотий пил. Або як в Алтан Елс.

Я в’їхав у це Підкарпатське воєводство, і відразу почався лід. Сорок на годину, і справді не вдавалося більше. Ті, що пробували, тепер стояли носами у кюветах і чекали на трактор. І тут, і там. Мене обігнала дорожня поліція із сиреною. Я здивовано дивився на них. Була, може, восьма. Сірі ранішні люди стояли на зупинках. Чоловіки курили. Хоч вікна були зачинені, я відчував цей запах у холодному скляному повітрі ранку. Так, було по восьмій, бо на Радіо Марія транслювали набожество святих годин. Щоразу, їдучи вранці країною, я його слухаю і підспівую на повний голос:

О Пречудна Діво Мати,

Не давай нам загибати,

Для любови Сина Свого

Хорони нас всіх від злого.

Співаю, щоб викликати з минулого пам’ять своїх бабусь і дідів. Те саме робив тепер, на цій ожеледиці. Пригадував собі їхні обличчя. Вони були схожі на обличчя тих, хто стояв на зупинках. Їхні доми були подібними на ті, що стояли при дорозі. Звичайні, непоказні, коли переводиш з них погляд, вони просто зникають. Але запам’ятав з дитинства цю дивну зміну, таємниче перевтілення, коли вранці з уст старих починали випливати слова пісні. Переважно вони говорили народною прозою, і раптом, несподівано на них сходив дар поезії. Їхні лиця прояснювалися, а погляд сягав за межі щоденності, високо, далеко, куди не могла дійти жорстокість життя.

Тому, їдучи вранці країною, далеко від дому, я завжди це слухаю. Уявляю собі, як колись мої діди, а тепер усі ці люди із сірих ранкових годин, у своїх домівках, попри які я проїжджаю, слухали пісню, яка, здається, є безконечною. У домах цегляних, старих дерев’яних, з кривими дахами, під шифером, у новіших, мов із якогось чужого, далекого сну, з царинами, з ділянками землі, полями відразу за стіною, з тими наділами землі, які тягнуться ген до лісу, попід гай, аж до тутешнього горизонту, позбавленого неба, посивілого від туману. Я уявляю собі, як вони сидять біля своїх радіо і легенько похитуються туди-сюди, і їхні уста несвідомо доганяють молитву. Туди-сюди. У глибину