Анджей Стасюк - Схід

Як у ті часи, коли святе і небесне напирало з усіх боків. Світ був великий і небезпечний, і можна було схоронитися в Божому провидінні, загорнутися у Божу ласку, закутатися в цей золотистий плащ надприродності, яка тут, у каплиці, ставала теплою і м’якою, мов шовк на сонці. Щоби не мав доступу жах диявольського світу. Жах страшної матерії, яка простяглася аж до Хабаровська і Владивостока, до краю землі, за яким — вогняне пекло, де чорти палять людські тіла. Колись на румунській Буковині я бачив подібну святість образів, але немов зісподу. Там, у Воронеті, в Гуморулуї стіни середньовічних монастирів розмальовані ззовні. Від фундаментів до даху вони вкриті святою оповіддю, аби прийшлі люди мали звідки черпати втіху і надію. Натомість тут — у самотності і тиші. У мене було бажання стати посередині, розправити плечі і, мов вируючий дервіш, відірватися від люблінської землі, від паркету і зникнути у блакитному імлистому світлі там у вишині. Але не сталося. Я вийшов. І ці, і ті, люблінські і буковинські фрески були наповнені сяйвом, як ікони. Сяйвом Сходу. Не знайшов би в них і сліду тіні. На небі нема ночі, нема космосу, світло рівномірно виходить з предметів, з постатей, і цілий світ є тільки світлом. Обіцянка, яка здійсниться. Я вийшов з перегрітого приміщення. Перед входом уже чекала група старших людей, які приїхали з села. Вони заходили, як до справжнього костелу. Можливо, навіть хотіли стати на коліна, як мені хотілося закрутитися і відлетіти. Я трохи походив залами. Було те, що всюди: строї, картини, старі рушниці, черепки. У темному залі показували виставу про народні страхи. Чорти і відьми світилися червоним. А в найбільшому висіли картини. Я посидів хвильку перед Матейком: «Євреїв приймають у Польщі». Все, як у Матейка, — клубок, вир людей і речей. Кольори, портьєри, вигини, складки, покривала і плащі. Це був дуже блаватний художник, дуже єдвабний. Євреї виглядають, як цигани на старих гравюрах. Важко сказати, чи вони обдерті, чи живописні. Вони зображені як дика жестикулююча громада. Стоять, клякають, лежать, підносять руки до нема, і невідомо, чи хочуть до цієї нашої Польщі, чи радше рвуть собі волосся на голові. Владислав І Герман дивиться на них у задумі і дещо скептично. Впустити? Не впустити? Якась двозначність з обох сторін. Ну, все ж впустив, а євреї увійшли.

Я вийшов за ворота королівського замку. Була середина ясного дня. На Солідарності, на Тисячоліття плила ріка автомобілів. На площі Торговій, на вокзалі роївся натовп. Але люди, автівки, невибагливі товари, таксисти, автобуси, лисі хлопці, що стоять на платформах і чекають на свої Бихаву, Пяски і Жолкєвку, — усе це ковзало по поверхні, під якою зяяла прірва, немов по чорному склі, крізь яке нічого не видно. Вони жили, ходили, продавали, але ніби не насправді. Тому що життя сюди більше не повернулося. І в цьому не було вини таксистів чи лисих хлопців. Просто у них було замало сили, щоби переважити пустку пекла. Ніхто не мав достатньо сили.

Того самого дня, холодного, але ясного, я пішов Любартовською догори. На розі Уніцької, біля колишньої єшиви, повернув і почав іти вниз. Правим боком. Заглядав у подвір’я. Там було, як тоді на світанку, коли я приїхав уперше. Грибок, волога, сірі мури, пивниця, щось гнило, пліснявіло без світла. Комірки, трухляві прибудови, вічні змертвілі сутінки. Було як нічиє. Ніби тоді, тієї весни сорок другого, перестало дихати і сорок років задихалося. Синіло. Розкладалося. Нічим не зарадиш. Тож я ішов і заглядав. Похилі подвір’я. Віконця до чужого життя. Бліді діти. Безпритульні собаки. Своїм характерним швидким обачним кроком проходять зіщулені у капюшонах. Брама за брамою. Бурий фотопластикон. Жодної пам’яті, окрім неясного спогаду, що було щось інше. Що це ані вже чуже, ані ще власне. І невідомо, чи колись своїм буде. Бо як можна взяти щось, що було спалене і розвіяне. Залишаються сліди, будинки, пронизані смертю, речі, просяклі димом. У цьому життя може заледве тліти. Як вогонь без кисню.

Ходити Любартовською, стояти на вокзалі, гуляти з візочками біля підніжжя замку, бігати там у спортивних костюмах. Чи це набагато відрізняється від того, коли доношуєш одяг, що залишився після знищених? Впихати руки в рукави, впихати тіло на місце їхніх тіл у просторі. Де проходить межа між крутійством, необхідністю і очевидністю? Не з’ясуєш. Чуже, нічиє, моє. «А що? Мало так лежати? А що? Мало так стояти?» Отак ми увійшли в їхнє життя, не розділивши їхньої долі, бо хто б такого хотів, хто б наважився. Ми живемо на попелищах, маємо обвуглену, мертву пам’ять. Порожню.

Тож Любартовською вниз і потім знову на вокзал. Колом. Аби дивитися на людей, що наповнюють той простір, який заповнити неможливо. Вони промерзлі і тихі. Стоять поодинці. Молодші іноді разом. Я не пишу про євреїв. Пишу про нас. Про тих, хто залишився. Про те, що ми наповнили простір, з якого зникли вони. Що своїм життям ми намагаємося заповнити місце після їхнього життя. Наприклад, про моїх батьків, що могли прибути із села до великого міста, бо в цьому місті звільнилося місце. І я міг там народитися, щоби потім плекати наївну східну ностальгію, заки б не зрозумів, що Схід — це теж могила. Що чим далі у той бік, тим меншим є наше значення, тим легше нас позбутися і перетворити на порох або на лід. Це питання простору, якого тут надмір. «Схід належить СС», — сказав Гіммлер і відправив сюди Глобочніка, який у білій віллі на Бічній Любомельській тицяв пальцем у карту, кажучи: «Збудуємо тут, тут і тут». Оскільки треба було зробити місце, бо їм мав належати Схід. Бо про Схід ніхто не зробить зауваження. Бо Схід завжди був звалищем тіл. І можна було їх палити, аж тлущ осідав на вікнах домів п’ять кілометрів далі. Але ніхто не смів цього зауважити, тільки жінки мили шиби без зайвого слова. Так було у Белжеці від осені сорок другого до весни сорок третього. Тому що треба було зробити місце, бо Схід мав належати їм.

Але місце залишилося для нас, а не для СС. Ми увійшли до чужих домів і розкладали у шафах наші речі. Ми казали: «Це нічиї доми, це нічиї шафи» і складали свої речі. Дивилися крізь чужі вікна, думаючи, що це наш краєвид. Ми не усвідомлювали, що він приховує. А він приховував мільйони спалених поглядів, і невидимий попіл випав на наші дні.