Максим Іванович Кідрук - Любов і піраньї

тицяв у спеціальну пройму наші паспорти, набирав прізвище, вводив шифр, вказаний на електронному квитку, але щоразу та клята машинерія повідомляла, що система «нічого не знайшла за вашим запитом».

Cердито вилаявшись, я почалапав до стійок реєстрації «Alitalia».

— Excuse me, sir, I need your help [18], — шаблонно почав я, перед тим кільканадцять хвилин простоявши у черзі. — У нас тут така ситуація… Я і троє моїх товаришів прямуємо з Києва до Сан-Паулу, однак з невідомих причин при реєстрації в Києві нам не видали посадкових талонів на рейс до Бразилії. Я намагався достукатися до когось із ваших колег у терміналі, але нікого не знайшов. Ви не могли б видати посадкові квитанції на мене та товаришів? Я маю з собою їхні паспорти.

Вилицюватий і якийсь аж надто блідий, як на італійця, представник «Alitalia» блимнув на мене скельцями прямокутних окулярів у тонкій дротяній оправі.

— Покажіть бронювання.

Я передав йому роздруківку з підтвердженням про купівлю електронних білетів.

— А ви реєструвались у Києві? — неуважно спитав хлопець.

— Певна річ, реєструвались! — (так наче ми могли потрапити до Мілана, не пройшовши реєстрацію у Києві) і я знову коротко переповів йому свою історію.

Очкарик за стійкою повторно переглянув папери. Схоже, до нього тільки зараз почало доходити, в чому наша проблема.

— А ви взагалі що тут робите? — несподівано спитав він. — Ви ж маєте знаходитись у нейтральній зоні терміналу!

— Я вийшов звідти для того, щоб отримати посадкові талони, тому що в нейтральній зоні ваших терміналів зараз немає жодної живої душі, котра могла б нам допомогти, — холодно просичав я.

— У вас є Шенгенська віза?

Я відчув, як під язиком скипає роздратування.

— Оскільки, пане, нині ви маєте приємність спостерігати мене перед собою, — кажу, — то так, безперечно, я маю Шенгенську візу.

Тільки після цього гостроносий службовець почав щось вистукувати у себе на клавіатурі. За кілька секунд він видав на-гора приголомшливу відповідь:

— Сеньйоре, на жаль, я не можу видати вам квитки.

— Чому? — вирячився я.

— Тому що в мене написано, що ви їх уже отримали.

— Де?!

— Не знаю. Мабуть, в Україні. Може, у терміналі. А тому, згідно з інструкціями, я не маю права видати вам нові талони.

— Що за дурня, шановний? — відкинувши вбік непотрібну ввічливість, визвірився я. — Вперше чую про такі інструкції!

— Будь ласка, не затримуйте чергу, — пластмасовим голосом проказав клерк, кивком голови запросивши наступного пасажира.

Я вирішив поки не гарикатись і відійшов убік, щоб обдумати ситуацію. І от яка цікава штука вийшла. Я забрав паспорти у товаришів, залишивши їх без документів усередині терміналу. При цьому, не маючи на руках посадкового талону на своє ім’я, я не міг потрапити назад у термінал, позаяк без квитка на один з найближчих рейсів мене туди ніхто не пустить навіть із паспортом. Я почухав макітру, згадавши незлим тихим словом Італію і всі її міжнародні аеропорти.

Врешті-решт я прийняв рішення шукати якого-небудь старшого менеджера «Alitalia», сподіваючись, що він здужає якось зарадити ситуації.

На цей раз мені поталанило. Я надибав приємну літню жіночку, котра цілком і повністю мене зрозуміла. Потому ми разом пошурували до стійок реєстрації, де моя чорноока супутниця всипала прочуханки кістлявому молодику, який кілька хвилин тому відшив мене, після чого той сухоребрий суб’єкт без жодного слова видрукував і віддав мені квитки.

За хвилину я вже штовхався у довжелезній черзі перед П-подібними порталами металошукачів, що заступали вхід всередину терміналу, гордо несучи під пахвою, наче почесні королівські грамоти, чотири посадкові талони.

* * *

Зразу після прильоту в Сан-Паулу почалось саме те, на що я чекав, а саме — сумбурний і безглуздий балаган. Не маючи генерального плану, кожен з моїх компаньйонів бажав побачити все і одразу.

— А полетіли в Манаус [19]!

— Манаус? Де це? Це джунглі? Я не хочу!

— Та що нам тут робити?

— Тоді їдемо в Ріо!

— До дідька Ріо! Я хочу на острів Фернадо-де-Норонья, там гарні пляжі…

Я скрушно зітхав і стримано заперечував:

— Чуваки, ми ж ніби домовлялись, що їдемо в Пантанал. Там ягуари, крокодили, піраньї, і дуже багато цікавого… Ви ще з аеропорту не вибрались, а вже починаєте гризтися!

Звісно, зі мною всі погоджувались і на якийсь час утихомирювались, однак щойно я вносив на порядок денний питання, як краще добиратися до Пантаналу, як тут хтось із пацанів не стримувався і ненароком кидав:

— А може, все таки в Ріо?

Після чого балаган зачинався з новою силою.

— Манаус!

— Сан-Сальвадор!

— Натал [20]!

Зрештою я спересердя махнув на все рукою. Розкумекав, що лиш гаю час. Прокашлявшись, спокійно відкарбував:

— Ви як хочете, а я найближчим літаком вилітаю в Пантанал.

А тоді рішуче підхопився і, не оглядаючись, попрямував до офісу авіакомпанії «TAM», головного бразильського авіаперевізника, який знаходився в приміщенні аеропорту.

Першим підвівся Алі. Хлопець закинув наплічник на одне плече і ніби знехотя почалапав слідом за мною. Він добре усвідомлював, що робить, адже всі козирі — карта, путівник і вільне володіння англійською — належали мені. Незабаром без жодних нарікань та ремствування до мого товариша приєдналися Дімон з Лаврентієм.

В офісі «TAM» нас зустріли довжелезні черги — незмінний атрибут бразильського побуту. Потупцявши хвилин сорок поміж засмаглих аборигенів, я врешті-решт замовив квитки на найближчий рейс до Куйяби — містечка, яке називають північними воротами Пантаналу.

Куйяба (Cuiaba?)

У 1719 році пауліста [21] на ім’я Паскаль Морейра Кабрал полював на індіанців вздовж річки Ріо Куйяба. Якогось дня на одному з річкових вигинів він наштовхнувся на багаті поклади золота. Відкриття вмить набуло розголосу і цілком закономірно спричинило золоту лихоманку. Сотні шибайголів зі східних штатів покидали всі свої справи і рвонули на захід, у Пантанал. Як наслідок, коло річки виникло невелике поселення під назвою Куйяба.

Шукачі легкого щастя продовжували прибувати, втім, багато з тих, хто виряджався у погоню за дорогоцінним металом, не доходив до новоутвореного селища. Для того, щоб потрапити з Сан-Паулу в Куйябу, потрібно було подолати майже 3000 км річкою. Така подорож займала добрих три місяці. При цьому вздовж шляху майже не траплялося нормальної їжі, зате вдосталь було комарів, річкових порогів, складних переправ, коли всі речі доводилося тягти на собі, хвороб та спеки.

Після того, як золоті копальні вичерпалися і золота лихоманка спала, містечко Куйяба опинилось на межі зникнення. Однак завдяки родючій землі, котра дозволяла культивувати сільськогосподарські рослини, а