Володимир Костянтинович Пузій - Зобразіть мені рай

рожен, розмінявши п'ятий десяток? Звідки, із яких глибин цього ходячого тиховоддя сплив, підтверджуючи народну мудрість, найсправжнісінький чортяка? Невідомо. Психологи (в тому числі й ті, хто працював на карні органи) нічого про феномен Бджілька не знали, оскільки залишився він поза зоною їхньої уваги. Пішов, вислизнув — непримітна людинка, наділена примітною зовнішністю. Певно, вона і стала йому (вперше у житті!) в нагоді: він мав такий сумирний вигляд, що податковим інспекторам, а потім і слідчому й на думку не спало, що цей незграбний мурмотун здатен провернути таку аферу: обдурити всіх, в тому числі власне начальство, й поцупити з-під носа в держави астрономічну, власне кажучи, суму.

А він, звичайно ж, не поспішав і затаївся. Перечекав, доки скандал ущухне, як і раніше, ходив на чергову свою службу, перечитував, зніяковіло всміхаючись, Ільфа з Петровим і про щось своє, дуже особисте, дуже давнє, вимріяне розмірковував.

Потім купив квиток до Нью-Йорка. В один кінець.

І полетів підкорювати Америку.

У кожного в житті є своя ідея фікс, своя недосяжна мрія. Кому чого в житті не додали — про те й марить. Уявний психолог, познайомившись з історією Євгена Федотовича, ймовірно, виявив би коріння його захоплення Штатами, захоплення прихованого, палкого, невтримного. І, певно, такого, що не мало жодної точки перетину з тим, що називається «здоровий глузд». А нам лишається констатувати факт: у пічкура Бджілька таке захоплення було.

Євген Федотович і з Києва виїздив не більше двох десятків разів, а за межі тодішньої УРСР його нога й поготів не ступала! Тож політ до Америки був для Бджілька чимось на кшталт тієї екскурсії, яку влаштували Верґілій і Беатріче Дантові: лячно, але подих захоплює, і адреналіну в крові стільки, що — mamma mia! — його вже і не відчуваєш, а на кожне нове диво реагуєш без захвату, із легкою наївною цікавістю: «Диви-но, і таке буває!..»

Обвикся Бджілько швидко. Завдяки бездоганному чуттю не вляпався в жодну з численних сумних історій, що відбуваються з іноземцями, не став жертвою шахраїв чи бандитів — і навіть почав вірити, що нарешті смуга невдач і сірих буднів скінчилася. Америка — таємнича, знадлива — була перед Бджільком — але ще не біля його ніг. Її належало підкорити, як це зробили Колумб, Пісарро чи, прости Господи, якийсь Дієґо де Панда. На відміну від своїх славетних попередників, Євген Федотович володів універсальною зброєю — грошима, — і до зброї цієї він вдався! Сам Бджілько досить туманно уявляв, як саме слід підкорювати Америку. Лише якийсь уявний стан мирської нірвани, коли йому захочеться вигукнути: «Зупинись, о мить, ти чудова!» — був для Євгена Федотовича єдиним показником успіху. І шлях до цього успіху він обрав, керуючись наївними, дитячими ще уявленнями про вдале життя. Шалені вечірки, лімузіни, жінки, про яких Бджілько міг лише мріяти у своїх найрозбещеніших снах, офіціант, котрий запобігливо схилився до столика, яхти, пляжі, сонце, що відбивається в дзеркальних брилах хмарочосів…

Усе це було.

І все це якоїсь миті почало вичерпуватися, зіщулюватися, втрачати колір, масштаб, свіжість — бо грошей Бджілько накрав багато, але ж у кожного «багато» є своя межа, і межа Бджількових фінансових можливостей наближалася, а Америку Євген Федотович досі не підкорив. Не встиг. Ще б трошки (думав він, із відчаєм перераховуючи свої заощадження), ще б отакесеньку крихту, от іще б мільйон, бачить Господь, більшого він не просить, усього тільки мільйон — і тоді б ого! Тоді б одразу все відбулося, склалося, збулося! Бо Америка — країна відкритих можливостей, ще Колумб із пацанами про це знали, тут бувають дива, люди виграють цілі статки, зривають куш, за ніч стають із нікого всім; то ж чому б Євгену Федотовичу, чесній (так він думав), гідній людині не знайти раптом… ну, скажімо, просту валізку, чорний такий кейсик, в якому б лежав забутий якимось склеротиком-мафіозі омріяний мільйон?.. Адже Бджілько багато не просить, Господи! Бджілько ладен вдовільнитися малим. То, може, і справді пощастить?..

Євген Федотович збавив темп: продав яхту, послав якнайдалі цицькастих дівок, навіть почав їздити у автобусах і підземці! У власному авто навряд чи знайдеш валізу з мільйоном (хіба що сам її туди задалегідь покладеш).

Бджілько нипав містом, божевільними очима вдивлявся в обличчя перехожих, нишпорив по найхимерніших станціях підземки, одного разу його мало не побили якісь покидьки, тільки дивом врятувався, відтоді став обережнішим, але надію, точніше — тверду впевненість в тому, що рано чи пізно знайде свою омріяну валізку, не втратив.

Утомлений пошуками, Євген Федотович заходив до кав'ярень: перекусити й хильнути одну-дві склянки. Зазвичай сидів на самоті, але, бувало, підсажувалися завсідники, яким хотілося потеревенити. Якщо Бджілько був у доброму гуморі, він навіть спромагався підтримати розмову, але це траплялося рідко. Свою шкільну англійську Євген Федотович тут підучив, а от відлюдькуватим як був, так і залишився.

— Дозвольте?

Цього разу до відвертих розмов Бджілька не вабило, але обличчя чоловіка здалося йому знайомим. Євген Федотович неуважно кивнув, і тільки після того, як високий, у карміновому костюмі чоловік присів поряд, пригадав. Давно, ще коли запас грошей видавався Бджількові невичерпним, на якійсь вечірці одна з дівуль, грайливо реготнувши, прошепотіла на вушко: «А це наш місцевий чаклу-ун. Йес, вудуїст, ти не зважай, що не чорний, білі теж…» — і затнулася, коли оцей (тоді він був у клітчастому костюмі) раптом обернувся і подивився на неї. Наче крізь усю кімнату, крізь усі ці гамір, жування, регіт почув її слова.

Потім хтось познайомив Бджілька з «клітчастим», той залишив візитівку і запрошував звертатися, коли що. Коли — що саме, не уточнював, мабуть, був упевнений: і так усі знають.

— Побачив вас і не впізнав, — сказав «клітчастий», утім, тепер — «карміновий». — Щось сталося?

Бджілько невизначено знизав плечима.

А потім раптом узяв та й вивалив на «чаклуна» все одразу: і про підкорення Америки, і про те, що гроші, виявляється, мають властивість закінчуватись. І про омріяну валізку, якої не вистачає для повного і цілковитого щастя.

У вуду Євген Федотович не вірив. Узагалі погано уявляв, що це таке, навіть «Серце янгола» не бачив. Просто несподівано закортіло перед кимось розкрити душу, близьких у нього не було, приятелям, з якими він усе ж інколи спілкувався, таке не розкажеш, а от цій наче й знайомій, але водночас і чужій людині — чому б ні. Поговорили — розбіглися, щоб більше ніколи не зустрітись.

«Карміновий» вислухав мовчки, із розумінням. Здавалося, для нього це було звичною справою — оповіді незнайомих людей про найсокровенніше.

— Ви