Володимир Костянтинович Пузій - Зобразіть мені рай

здатен «розкусити» людину, поговоривши з нею кілька хвилин чи просто уважно її роздивившись. У віддзеркаленні ілюмінатора сусіда було видно дуже добре. Вік як у Віталія, ну, можливо, на кілька років старший за нього: ближче до сорока. Коротка зачіска, підборіддя і щоки акуратно поголені, у погляді легка розслабленість, але стримані жести, (навіть те, як він сидить у кріслі) видають напруженість, котру він старанно, можливо, навіть і несвідомо приховує. Та й на годинник надто часто дивиться.

Годинник у сусіда був непростий! Сам чоловік мав чудовий вигляд, хоч і стильний, а цей його кишеньковий апельсин на ланцюжку, коли розпадався навпіл із тихим мелодійним дзвоном, — справді, вражав! Усередині в цьому чаді конструкторської думки аж вирувало життя: безліч стрілок, що вказували на спробуй вгадай які години-хвилини-секунди, оберталися, кожна в своєму ритмі; щось цокало, погойдувалося, вистрибувало зозулистою блохою, делікатно попискувало, мовляв, пам'ятай, життя швидкоплинне, он воно з якою швидкістю мчить, поглянь, поглянь на стрілку-катану, що на лівому циферблаті, — диви, як розсікає, паскуда!..

Сам власник «апельсина» ставився до цього миготіння по-філософськи: ревізував майже байдужим поглядом обидва циферблати, стуляв і ховав до кишені.

Щоби через десять-п'ятнадцять хвилин знову видобути.

Здавалося, що там собі роблять чи думають оточуючі, його не обходить. А от же ж, заговорив: «Несмак!»

— Автор статті, — провадив він далі, — прочитав другосортну популярну книженцію, дофантазував від себе силу нісенітниць та й виплодив оці шмарклі.

— Та я про інше, — навіщось узявся пояснювати Віталій. — Припустимо, в кінці вісімдесятих читати без відрази про телепатію та іншу дурню ще можна було. Чи то цікавіше вміли писати, чи просто тоді народ ще не наївся всім цим. Але зараз… Однаково, що всерйоз запевняти когось… Я не знаю, в тому, що Земля пласка!

— Щодо Землі, звичайно, факт беззаперечний: кругла й обертається. А от з приводу вуду я не поспішав би із висновками.

— Ніхто ж не сперечається, що сам культ існує, — відмахнувся Віталій. — І, до речі, автор у тих випадках, коли викладає факти, не перекручує. І про «мімікрію автентичних вірувань під християнство», і про Франсуа Дювальє, котрий майже тридцять років протримався на Гаїті завдяки тому, що співпрацював з унганами[1] — все правда. Але ж далі він вдається до містицизму, просторікує про «єдину живу релігію», «ефективність магії» й інші нісенітниці. «Серце янгола» — чудовий фільм, але ж не можна бути таким довірливим!

Сусід посміхнувся:

— А ви, виявляться, «в темі».

— Та так, колись щось читав.

— Не практикували?

— Ні. Як на мене, це безглуздо і надто кровожерливо, краще вже, начитавшись Толкіна, пісні на вигаданій мові складати. Продуктивніше, та й… курчата не постраждають.

У сусіда в піджаку життєрадісно дзеленькнуло. Вибачившись, він укотре витягнув «апельсин», відкрив, огледів, пальцем підчепив і трохи пересунув одну зі стрілок, після чого закрив годинник і знову поклав до кишені.

— М-да… Курчат, кажете, шкода? Може бути. Але от щодо безглуздості — помиляєтеся.

— Немає ніякої магії і ніяких духів, — твердо відказав Віталій. — Всі так звані феномени, пов'язані з вудуїзмом: зомбі, одержимість лоа й таке інше, — все це пояснюється дуже просто…

— Гіпноз, шахрайство, замилювання очей, так?

— Саме так!

— Ну що ж… Коли бажаєте, розповім одну історію, яка, можливо, переконає вас. У крайному випадку — просто послухаєте, аби вбити час. Я, знаєте, трохи нервуюся, — (Віталій подумки поаплодував собі за проникливість). — Завжди, коли лечу, відчуваю ідіотське почуття безпорадності. А чоловік не повинен відчувати себе безпорадним ніде і ніколи! Це протиприродно: залежати від випадку, від того, що називають провидінням. Хоча, — додав він трохи стишено, — Бог, звичано, не фраєр, правильно кажуть. І все-таки волію бодай настільки, наскільки дозволено, бути володарем власної долі. Приймати рішення, кидати виклик, боротися за місце під сонцем, досягати поставленої мети всупереч спротиву «курчат», невдах, зануд! — Він говорив спокійно і розсудливо, як про щось давно вирішене, річ певну і зрозумілу. Віталій уже тужливо уявляв собі, як решту часу слухатиме відвертості цієї «надлюдини», але незнайомець раптом поміняв тему, повернувшись до обіцяної історії.

Відмовлятися було незручно, тому Віталій вирішив послухати.

2

Євген Федотович Бджілько все життя вважався невдахою. Він був звичайнісіньким, геть нічим не примітним чолов'ягою, і навіть єдина риса, що виділяла Бджілька із «сірої маси», — зовнішність — тільки заважала йому. Інший сповна користався б тим, що схожий на відомого актора Леонова (і навіть є його тезкою!), а Бджілько тільки мав від того проблеми. Бувало, запізнюючись на роботу, в гастрономі без черги тицьнеться до касирки, і — «Диви, народний артист, а туди ж!», чи то пацанва шмаркотлива причепиться вночі у підворітті: «Дядьку, а ми тебе в тєлікє бачили. Ти ж багатий, мабуть, — поділися копієчкою». Найобразливіше: певно, справжнього Леонова і в магазині б пропустили, і шибеники автограф, а не «копієчку» клянчили, — але наче відчували люди, що Євген Федотович не своєю, позиченою зовнішністю користується — ну і мстилися несвідомо.

Бджілько звик. У дитинстві був худий і високий для свого віку — дражнили «драбиною», в інституті охрестили «Буркотуном» за те, що не вмів відповідати голосно і виразно. Товариші по роботі теж не поважали, а лише терпіли як істоту немарну: все ж — бухгалтер, їм яскрава зовнішність та виразна вимова ні до чого. Головне, щоб рахувати вмів.

Рахував Бджілько професійно: начальники завжди лишалися задоволені тим, як вправно він маскував у паперах «ліві» прибутки, як віртуозно балансував на межі, покриваючи «нормальні виробничі афери». Робив він це, звичайно, небезкорисливо, відщипуючи мізерну дещицю від неврахованих прибутків — рівно стільки, скільки дозволяли господарі.

Він жив скромним, казенним життям, не був праведником, але не був і негідником. Просто там, де інші ризикували і йшли пробоєм, Бджілько волів перечекати: «Щоб напевно».

За інших би обставин… Але обставини складалися не кращим чином, тож Євген Федотович і далі рухався колись обраним курсом — і все в його долі, здавалося, розписано по пунктах аж до місця впокоєння тлінних решток і форми пам'ятника над ними.

Навіть розпад Союзу мало позначився на існуванні Бджілька. Бухгалтер — професія на всі часи, для будь-яких режимів; він і далі працював, хоча місце роботи тепер доводилося часто міняти. Новонароджені фірми тріскалися мов мильні бульбашки, але Євген Федотович завжди виходив сухим з води; утім, він і не влазив у надто ризиковані афери.

За одним винятком. Якийсь пронозливий психолог, певно, з легкістю пояснив би, чому тихий і неамбітний Бджілько раптом взяв участь у нахабній авантюрі, яка загрожувала йому пожиттєвим позбавленням волі. Навіщо поліз на