Володимир Костянтинович Пузій - Зобразіть мені рай

Звісно, який.

Той, який стверджував, що ти мертвий, a Лapa жива. Який говорив, що, можливо, померлі тут знову повертаються туди (де Лapa — жива!). Той лікар, який просив зобразити йому рай.

Зараз Данько точно знав, яким має бути його, Даньків, рай.

«…бракує уяви. Тому, коли вони помирають, і потрапляють…»

— У мене вистачить уяви! — сказав Данько квартирі, збагнувши раптом, що зовсім вона не чужа, а його власна, просто не впізнав спросоння.

А якщо своя, вирішуй: бритва? стрибок із вікна? фен у теплу ванну? І повернешся до Лари.

Якщо лікар не збрехав.

Двері розвіяли ці думки приголомшливим дзвінком.

Невже «піджачники»? Механізм гомеостатичної регуляції локуса закрутився і загрожує стерти тебе на порох шестірнями-«шістками»?

— Вам лист, — холодно повідомила поштарка, намагаючись не дивитися на Данькову пом'яту мармизу і затиснуту в правиці «небезпечну» бритву. — Розпишіться.

Зворотньої адреси на конверті не було, але Данько одразу збагнув, від кого.

«Навіть у найдосконалішій системі стаються перебої, — писав Михайло Якович. — І якщо лист потрапив Вам до рук, юначе, виходить, цього разу нам із Вами пощастило. Мені — трохи більше, бо я вже там, де б це „там“ не було.

Ви читаєте лист, і значить, я помер — по-справжньому, відживши призначений термін. Я вирішив зав'язати із самогубствами, зрозумів, що це не вихід. Зрозумів цілком випадково: того вечора, коли я розповів Вам усе, по радіо почув пісню з такими рядками: „убиенных щадят, отпевают и балуют раем!“

Тих, кого вбили, а не тих, хто сам укоротив собі віку! Гадаю, що кожен мусить відбути відведену йому долю, тут чи будь-де, і не квапитися йти — й несуттєво, якою смертю ти помреш: чи вб'ють, чи наздожене старість. Я готовий прийняти будь-який із варіантів, прийняти, не ремствуючи.

Я не знаю, що чекає на мене по той бік. У цьому ми не надто відрізнаємося від себе-колишніх, та й, певно, і від себе-повсякчасних. Інакше було б нецікаво… жити — там, тут, завжди й усюди. Актор, що завжди пам'ятає, чим закінчиться п'єса, грає упівсили.

Вам даровано великий талан, юначе. І Вам дароване життя. Тож грайте, пишіть і живіть усією душею!

І… зобразіть усе ж рай, гаразд? Хоча б для себе.

Щиро Ваш,

М. Я.»

Прізвища було не розібрати.

— Дурниця якась, — прошепотів Данько. — Повна дурня!

І посміхнувся, закусивши губу.

* * *

Із газет:

«Соціологи відзначають надзвичайний за останні десять років демографічний занепад. Смертність давно вже перевищує народжуваність. „Якщо ситуація не зміниться, — каже відомий учений Христофор Авраамович Рон, — незабаром у цьому світі люди вимруть як вид“.

Утім, інші фахівці твердять, що особливих причин для занепокоєння немає».

І трохи нижче:

«Учора, у віці п'ятдесяти шести років помер відомий художник, Данило Олегович Квітчук. Його картини відомі по всьому світу і стали, як кажуть мистецтвознавці, новим словом у живописі нашого часу. Для багатьох картини Д. О. Квітчука були наче віддушиною, вікном в іншу реальність.

Остання з них, „Повернення до Раю“ (див. світлину), над якою Данило Олегович працював кілька десятків років, була закінчена буквально за два-три дні до смерті. Як твердять діти та вдова покійного, перші ескізи цієї картини Данило Олегович зробив іще в студентські роки, в одній із міських лікарень, куди потрапив після нещасного випадку. Ескізи облич хворих, яких він бачив там, зберіглися й передані сім'єю у столичний Музей сучасного мистецтва. Саме вони стали прообразами зображення душ, що прийшли до райської брами.

Загадкова історія пов'язана з жіночою постаттю, що по той бік брами зустрічає тих, хто прийшов. За словами вдови покійного, саме над цим персонажем Данило Олегович бився стільки років. Тривалий час у жінки на картині не було обличчя, і лише напередодні смерті геніальному художнику вдалося зобразити його.

На запитання нашого кореспондента, чи знає пані Квітчук, хто був прототипом прекрасної дами Раю, вдова відповіла, що…»

Тут аркуш обірвано. Трохи вище, поряд із номером сторінки, чітко проступає якась неймовірна дата: 14 вересня 1321 року.

Напевне — помилка набірника.

Дзигар б'є

Деякі з місць, згаданих в оповіданні, справді існують, але імена й персонажі — пов-ністю вигадані, будь-який збіг із реальними людьми слід вважати випадковим.

Автор дякує за допомогу в роботі над оповіданням Ірині Дидиченко, Лілії Середі та Марині Супоніній-Калланд.

1

— І не забудь привітати Надійку, чуєш?

— Угу, — Віталій востаннє перевірив, чи на місці квитки та паспорт, визирнув у вікно: таксі вже стояло біля дверей.

— У неї дванадцятого, я тобі напередодні зателефоную, нагадаю.

— Хіба я про день народження власної доньки можу забути! — удавано образився він.

— А минулого разу?.. Добре, сядьмо на хвильку перед дорогою, — Таньця вмостилася на краєчку валізи, вхопила зі столу список «Віталькові зібрати» і пробігла очима: чи все поклали? Він сів поряд, м'яко відібрав папірець і поцілував дружину.

— Ну все, йди, — Таньця поправила йому краватку і, глянувши на годинник, підхопилася: — Блін-малін, літак за півтори години! А тобі тільки до аеропорту їхати хвилин тридцять! Май на увазі: запізнишся — назад не пущу, — і щось там смішком кинула щодо коханців, яким призначено сьогодні на вечір.

Віталій неуважно відбувся жартом: подумки він уже був у небі. А коли за дві з половиною години справді там опинився (виліт затримали з технічних причин), тільки й відчув, що легку втому: «Ну, нарешті». В Нью-Йорку на нього чекали кілька насичених днів: як завжди, коли доводилося літати по справах фірми.

Перекусивши, Віталій подрімав з годину, але неміцно, упівока: зазвичай йому погано спалося в літаках. Певно, якась підсвідома фобія давала про себе знати. Зараз кожного дня щось висаджують у повітря, — спатимеш тут…

Щоби чимось себе зайняти, він погортав часописи, які зазвичай кладуть усім пасажирам, але нічого цікавого не знайшов, хіба статтю про культ вуду, та й та була в'ялою, ватяною. Наче автор сам не вірив у всі ці лоа і мамбо, але намагався переконати в їхньому існуванні читача.

— Маячня! — упівголоса пробурмотів Віталій, закриваючи часопис.

— І несмак, — несподівано підтримав його сусід, що сидів праворуч.

За весь час польоту вони не обмінялися й кількома фразами, за винятком традиційних привітань. Віталій спершу не був схильний до теревенів, потім, прокинувшись і придивившись до сусіда, вирішив, що незнайомець теж не із базік. Таких називать «самодостатніми», маючи на увазі не тільки незалежність, але й — як її наслідок — усамотненість, замкненість, стриманість.

Віталій у студентські роки трохи цікавився психологією і досі вважав, що