Марина Соколян - Ковдра сновиди

що жертва, либонь, пішла незле. Гаян пробрався крізь миттю зріділий натовп до свого гостя, котрий нині підняв погляд, усміхаючись ніяково, мов упіймане на гарячому баламутне маля.

— Ну і… навіщо це все? — нервово промовив жрець.

— Та що? — знизав плечима бог. — Хай собі люди тішаться. Що мені, шкода?

І дійсно, справа пішла відчутно веселіше. Жваві й галасливі, евдейці повсідалися на лавах, розставлених коло вогню — кожен, любовно тулячи до грудей жбан чи кухоль. Багаття загасили, ретельно розгрібши вугілля, і на майдані з'явилися святково вбрані танцівниці. Під биття тимпанів та волання гайд танцівниці ступили босими ногами на вугілля. То був давній, ледь не магічний звичай, який завжди викликав у Гаяна певне збентеження — він усе ніяк не міг второпати, як то в танцівниць п'яти не репають. Віра вірою, але опіки опіками — як він сам мав нагоду пересвідчитись… Тим часом Айну кудись завіявся, що теж давало підстави для занепокоєння. Ти ж бач, як розійшовся! А втім, граппа — вдала знахідка. Навряд чи хто назавтра буде здатний пригадати деталі.

— Слухай-но, Гаяне! — рипнув хтось поряд. Молодий жрець роззирнувся — сам пан староста! Ну, якраз… — А чо' ти нам такої штуки раніше не втнув? Он, коли нотареві весілля гуляли? Було би якраз впору, ні?

— Угу, — кивнув Гаян. — Тільки я тут до чого? Це ж той… божий промисел.

— Горівку гнати? — отетерів кмет.

Ха, подумав Гаян, Світлий Айну — володар небесної ґуральні… А чого, все краще, ніж оте конегриве бозна-що. Пан кмет ковтнув божого частунку і вдоволено гикнув:

— А нічого собі сивуха, — відзначив він. — Бачить бог, нічогенька!

Бачить, аякже… Гаян роззирнувсь. Ага, оно де він — просто коло багаття, щось там втовкмачує музикам, зграбно поклавши долоню на тонку Тіллину талію. Та дивилась на нього закохано й запопадливо. Дурепа, їй богу, дратівливо пересмикнув плечима Гаян.

Тим часом танцівниці статечно зіступили з вугілля, і тої ж миті музики завели якийсь жвавий танцювальний наспів. І от усі, хто ще міг стояти, підхопились і посунули на майдан. Вибравшись на лаву, Гаян побачив, як Айну легко вклонився й запропонував Тіллі руку. Ще мить — і вони очолили вервечку танцюристів, ведучи їх за собою в якомусь шаленому круговії. І все б наче нічого, але тут Гаян ледве за серце не вхопився, побачивши, куди вони прямують. Просто на гаряче вугілля! Сполоханий зойк завмер йому на губах — вервечка ступила на вугілля й помандрувала далі, не запнувшись, не урвавши танцю… І, немовби цього було мало, з-під ніг танцюристів палахнуло полум'я, заіскрило, рвучись догори… Та ніхто цього навіть не зауважив. Евдейці танцювали просто посеред багаття, яке силкувалось, але не могло їх обпалити.

Коли музика стихла, танцюристи, ошелешені, зачаровані, відсапуючись, попадали на лави.

— То як? Весело? — запитав Айну, зненацька поставши поряд.

Гаян хотів був оповісти, що саме він думає про такі от веселощі, та тут він якраз зобачив богове лице — той просто аж нетямився від єхидної втіхи.

— Це тобі не цяцьки! — хитнув головою жрець, але враз його суворості забракло і, глядячи на Айновий радісний вищир, він і собі зареготав: — Ну, як тобі евдейські танці? Підошви горять?

— Ага! — радісно кивнув Айну: — Горять! А горло як від того сохне, ти би знав! Підемо до тої діжки? Поки твої миряни не знищили все до краплі?

Гаян кивнув, радісно передчуваючи, як він сьогодні нап'ється. З причини нещасливого кохання чи ще якої іншої…

— Не зважай! — Айну дружньо поплескав його по плечі. — Нікуди твоя Тілла не подінеться…

Він запнувся. Тобто ні, просто замовк, розглядаючи щось несподіване. Примружившись, Гаян побачив: назустріч до них ішли двоє. Малий… малий сновида Олах… і ще якийсь добродій, очевидячки, нетутешній. За мить усі четверо зупинилися, розглядаючи один одного. Недалеко лунала гамірна музика і трохи істеричний регіт розтроюджених дивами евдейців. Навколо — тремка сіро-синя сутінь із полиском далекого багаття. Непорушність… Мовби перед бурею.

Незнайомець у цупкому сірому плащі поклав долоню на плече малому.

— Отож, він тут… десь тут…

Гаянові аж крижаки спиною забігали, коли він побачив, як незнайомець нишпорить навколо незрячим поглядом. Тобто не зовсім незрячим — він просто шукав і не міг побачити Гаянового супутника.

— Дуже добре, — підсумував сірий заброда. — Скажи йому, — звернувся він до Олаха, стиснувши йому плече, — скажи: коли він втручатиметься… надовго його не стане. Отак і скажи, малий.

Відпустивши хлопчаче плече, незнайомець бридливо скривився й закрокував геть. Гаян швидко зиркнув на Айну — той незворушно проводжав очима чудного гостя.

— Хто це був? — запитав Гаян.

— Вартовий! Він сказав, що він — вартовий! — сполохано повідомив Олах.

Айну глузливо пирхнув:

— Вартовий… Сторожа нудоти.

— Що це значить? — не вгавав Гаян. — Звідки він узявся?

— Звідки? — стенув плечима бог. — Вам краще знати. Це ж ви їх створили.

Із монографії Натана Вара «Утвердження буденності»

Кожна епоха має свою світоглядну домінанту і, природно, свій протест проти неї. Минуле століття пішло, залишивши за собою чадний осад реалізму й цілу плеяду ним, реалізмом, невдоволених. Існує багато віддзеркалень того протесту: містика й фантастика, сексуальна революція і наркотична відлига, — кожне з яких у свій час було відзначене стигмою ескапізму. Тобто втечі.

Що ж таке втеча від реальності? Чому від неї тікають, і чи можлива ця втеча взагалі?

Слід сказати, що пошук шляху за межі дійсності почався, щойно людство постановило своє відокремлення від природи, і відтоді не припинявся ні на мить. Тут можна згадати аналітичний доробок недавньої деспотичної доби — реальність і задоволення не перетинаються, отож, задоволення можливе лише в «позареальності», вільної від побутового бруду, фізичних чи моральних ущемлень. Звідси випливає, що прагнучи виходу, втечі, людство полює за втраченими втіхами. Можливо.

Можливо також, що прагнення іншої дійсності є своєрідним шляхом до влади. Винайшовши релігію, наші пращури окреслили двері в інший світ, і той, хто бартував ті двері, а надто міг вільно ними користуватися, набував жрецького, царського чи й божественного достоїнства. Поняття «екстаз», яким нас збагатили служителі давніх культів, має досить показове, хоч і забуте нині значення — «вихід». І чомусь ніхто не називає релігійних діячів ескапістами, хоч і слід би: саме вони прищепили нам ставлення до дійсності як до тимчасового притулку.

Хтось інший, що теж імовірно, тікає не стільки від реальності, скільки від самого себе, від незадоволеності собою і нездатності щось змінити. Цим, власне, байдуже, куди тікати. Граничним проявом такого приватного ескапізму є суїцид.

Гіпотез, як бачимо, не бракує, та подив викликає інше: якщо прагнення