Марина Соколян - Ковдра сновиди

Молодий жрець зацікавлено роззирнувся, аби побачити, хто ж то так звитяжно протистоїть крамаревому наскокові. Розгледівши хороброго покупця, він вражено гмукнув і підійшов ближче. Товар і справді був так собі, поганенький.

— Слухай, Мироне, — промовив Гаян: — Воно ж видно, що сир твій, либонь, ще торішній… Не бреши, га? Не гніви бога!

Крамар люто розвернувся до Гаяна вочевидь, аби повідомити щось невтішне про його найближчу родину, аж тут крамарева долоня самочинно вхопила добрий шмат сиру й заштовхнула його до говіркого писка свого власника, вмить урвавши його протест. Сердешний дядько вирячився на власну руку, мов на запроданця, що ницою зрадою віддячив за ласку.

— Ну от, — реготнув жрець: — Казав же — не гніви бога!

Бог дратівливо знизав плечима:

— А що він, справді? Якийсь непотріб всучити хоче… Так, наче я сиру зроду не бачив!

На лиці Айну щире — ну, майже щире — обурення.

— Та не зважай, — тішився Гаян, — це ж на ярмарку найбільша розвага — виглядати, хто кого краще надурить.

— Ага! — радісно кивнув Айну. — Так он чого тебе всі пригощають — шанують, либонь, умільця…

Гаян ледь не заточився, перечепившись через якийсь камінець.

— Коли ти не заперечуєш, — мстиво промовив він, — я можу показати, де знавці сир вибирають. Язикатого Мирона, — Гаян обернувся на недолугого крамаря, — тут усі знають, і хіба який неотеса з долини…

Айну скривджено закопилив губи.

— Ну, е-е-е… — схаменувся жрець, — словом, дозволь мені показати, що тут до чого.

Оскільки гість наче не заперечував, Гаян використав цю нагоду, аби розказати й показати йому все, барте уваги — звісно, на його, Гаянів, смак. На ярмарок висипало все спроможне ходити — або дозвільно лежати під тином — населення Евдейї, тож молодий жрець мусив лише тицяти пальцем і коментувати. Ондечки, коло помосту — кметова сім'я, сам кмет — отой, схожий на діжку — навіть до лазнички ходить із мечем, бо вважає, що так його більше шануватимуть, а його дружина — пишна така молодиця — геть схиблена на жовтих мальвах, і вже засадила ними весь город і випас, тож вівці їхні харчуються, бідолашні, хіба лише мальвами… А он — заїжджий нотарчук, худезний як тріска, все залицяється до мірошникової доньки, приносить їй свої любовні вірші на грубих аркушах із чорнильними ляпками, але вона неписьменна, тож уся та лірика годиться хіба грубу розпалити… А ось, коло плоту, Бузь, евдейський дурник — той, коли його хлопці вином почастують, таких сороміцьких пісень піє, що дівки за три дні ходу хихотять мов причмелені… Ага, а онде — коваль Кей зі своїм малим-сновидою; коваль наш, кажуть, замолоду півсвіту обійшов, але тепер із Евдейї — ні на крок… А коло них — діжка з кисляком! О! Якраз впору!

Гаян махнув рукою до Айну, запрошуючи за собою. Той зачудовано глипнув на жерця:

— То ти, виявляється, добре їх знаєш, — підсумував він, озираючи евдейців.

— Авжеж, — кивнув жрець, — вони ж приходять до мене за порадою, тобто, до тебе за порадою…

Айну знизав плечима, щось невиразно буркнувши. Гаян тим часом проштовхався до діжки, де почав голосно вимагати холодного кисляку. Коло діжки хазяйнувала поставна, моторна дівчина, котра, зобачивши Гаяна та його гостя, швиденько передала свої обов'язки котрійсь помічниці й, прихопивши два великих дерев'яних кухля, рушила до молодого жерця.

— Здоров, Гаяне! — радо привіталася вона, передаючи йому частунок. — А це — твій е-е-е…

Піднявши пильний погляд на Айну, дівчина завмерла. Налаштувавшись ковтнути омріяного напою, Гаян ледь не захлинувся: на обличчі дівчини яскраво проступило щось на зразок молитовного екстазу. Який, на щастя, швидко обернувся рясним рум'янцем. Так… Айну, слід віддати йому належне, виглядав так собі нічого — надто ж в очах дурненького дівчиська. Ну, гаразд, але чому саме Тілла, на чиє товариство й сам Гаян щиросердо розраховував?

— Тілло, це… — спробував був пояснити він. — Це А-а… ай!

Бог стиснув йому плече долонею. Трішечки засильно, як на Гаянів смак.

— Айвен. Я його… троюрідний брат. З Ахелою.

— Ну… — Тілла опустила очі, — Айвене, ви прийдете на забаву?

Айну спантеличено зиркнув на Гаяна.

— Звісно, що прийде, — мстиво пообіцяв жрець. — Адже він саме для цього сюди і приїхав! Чи не так, братчику?

Той кивнув, та, правда, невідомо було, що саме заохотило його лишитися — Тіллине запрошення чи Гаянове тихе навісніння. Так чи інак, Айну з цікавістю спостерігав, як товариство готується до вечірніх розваг. Щойно над схилами Страджан зійшлися завіси сутінок, вівчарі з урочистими піснеспівами та боєм тимпанів винесли на майдан головешку, що тліла вогнем, доправленим гей би з далеких високогірних випасів. Тут-таки було розпалено багаття, ще й таке велетенське, що від його немилосердного полиску аж п'яниці попідтинню попрокидалися; звідкілясь з’явилося маленьке чорне ягня, що його волочили на налигачі — ягня нажахано бекало й шарпалося.

— Для чого це? — спитав Айну, з увічливою цікавістю озираючи зосереджених вівчарів.

Гаян злостиво реготнув:

— Жертву зараз будуть приносити. Тобі, між іншим.

— А! Молодці! — жерцеві так і не вдалося розгледіти, сміється той чи ні. — А як саме?

— Та зараз побачиш, — зітхнув Гаян. — Мушу йти — тут уже мені не відбрехатись. Така, розумієш, відповідальність…

Молодий жрець повагом ступив до багаття, де помічник шанобливо подав йому розігрітий на вогні ніж. Гаян відкотив рукави, аби не захляпати хламиду. Не любив він тої справи, але що ж… За мить щемливе бекання урвалося, і свіжа кров бризнула на вогнище. Вогонь, як належить, лизнув йому призначене й тихо чмихнув — цівочка їдкого диму потяглася догори. Добрий, між іншим, знак, зауважив Гаян: бог, себто, приймає піднесення. Миряни схвально загомоніли, аж тут несподівано гомін урвався, як-от ягняче бекання хвилину тому. На майдані запала тиша. Гаян роззирнувся і сам ледь не впав із ляку: над вогнем ширяло дивовижне видиво — димне, півпрозоре ягня з очима-жаринками. «Шкуродери! — скривдженим басом поскаржилося видиво. — Бузувіри! Ай-яй-яй!» Докірливо хитнувши головою, ягня тупнуло ніжкою і зникло.

Гаян із підозрою озирнув натовп. Айну зосереджено колупав чоботом дорожній бруд. Молодий жрець мало не розлютився: як йому тепер усі ці дива пояснювати? Так і сказати мирянам, що бог їхній, м'яко кажучи, вирішив пожартувати?

Тим часом із-за спин евдейської громади почувся чийсь радісний зойк. За хвилину на майдан проштовхався дурник Бузь із містким кухлем напереваги.

— Ґвалт, людоньки! Хтось діжку зачаклував! Замість кисляку — чистий тобі виноградовий первак! Так шибає, що аж йой!

Громада радісно заворушилася, скоро найспритніші вже термосили зачакловану діжку. Дійсно, чиста запашна тратта! Вельми розчулені цією обставиною, евдейці виснували,