Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

намалював бабусю й дідуся. Хто наступний бажає дружнього шаржу? Ти, Росю? Ні, побажав голодний на такі речі й на добірне товариство Сашко. Чутно, всі багатозначно посміюються з його надміру червоного носа на портреті. Чутно, як Ві-ку-ку раптово звертає увагу на скромницю Росявку: «Гляньте всі, як гарно вона малю’! Сіла з аркушем в куточку й не признається! Гля’, як точно змалювала Сашка! Це вам не шарж із носом, тут — Сашкова душа!» «А очі які гарні, як точно передані очі!» — це вже бабуся Ліна. Ось уже приєднуються дідусь і Павлик. Росі треба йти на художника! Чутно, як Росяниця вдає із себе скромну й засоромлену… Це Павлик справжній маляр, а вона так, бавиться… А ще вона знає, що дуже гарно малює Сашко. Тільки в нього талант дизайнера. Чутно, як усі з чемності підтакують, а Павлик і Сашко — на сьомому небі…

І в кожному киванні, зітханні й вигукові святкове зачудування: сьогодні до їхньої хати потрапило справжнє різдвяне диво! А до неї, Софійки, навіть і не заглянув ніхто! Ніхто! Ніхто! Ніхто! Ніхто! Навіть… навіть бабуся!

— Софійко, ти спиш? — Бабуся таки заглянула до кімнати. Ковтаючи сльозу, дівчинка завмерла й не ворухнулась… Бабуся поправила ковдру і тихо вийшла.

— Спить, Сашку, — промовила тихо…

У всіх — радісне свято. І лише для Софійки — «ой із-за гори, з-за зеленої, виходить там чорна хмара»!..

25. Сніжанині дивацтва

Росьчин гребінь, мабуть, на радощах від зустрічі з господинею вирішив затопити цілий світ. Мряка і дощ, які засіялись наступного ранку і снувалися до вечора, здавалось, мали позмивати всі позапланові дива. Проте ні, гості роз’їхалися натхненні й щасливі. Кожен палко дякував Софійці, але не забував при цьому висловити захоплення відомо ким. Навіть Сашко, тулячи до грудей намальованого Роською свого портрета (хоч би сховав, не мозолив очей!), порадив бути лагіднішою до рятівниці.

— Як твоя щока? — похвилювався задля ввічливості.

Легко йому питати, коли в самого ненароком підбитий Софійкою ніс уже майже стух і тільки трохи червонів! Софійчина щока від Росавиного ляпасу набрякла, як тоді, перед Новим роком, і обіцяла ще довго прикрашати свою власницю.

— Дякую, чудово.

— Ти ж не брала її гребеня, правда? — ляпнув зненацька.

Софійка затято мовчала.

— Точніше, я хотів сказати… Коли брала, ти ж не знала, що він Росавин, еге ж? Або… мала якусь причину?

Іще міцніше зціпила зуби.

— Не ображайся, це я так… для годиться спитав! А як ти на те, щоб на днях зустрітися? — Це вже точно для годиться питає!

Насправді ніхто-ніхто не хоче зустрічатися з такою потворою, як вона зараз! Ніхто, ніхто, ніхто! Навіть чемний і відповідальний Сашко!

— Гаразд, я подзвоню й домовимось! — ледве стримала кипуче ридання, що вже назріло разом із цим докучливим дощем.

І цю битву програно. Але в Софійки є Ростик, є Чорнобілка, які поки що й не думають підпадати під Росьчині чари і які дзвінким лепетанням і нявканням зустріли її у Вишнополі. Діти й тварини бачать більше, ніж обмежені дорослі, тож недарма навіть пихатий Фантик вихуд на тріску.

Є ще шафа, яка все одно колись поверне свої надзвичайні властивості, а то й допоможе виграти битву наступну…

Є ще всерозуміюча тітонька Сніжана, якій принаймні можна поскаржитись якщо не на русалку, то на злісну конкурентку-однокласницю.

Але що це з тітонькою Сніжаною? Вона сказала по телефону, що не має часу навідати племінницю. Гаразд. Але що застала дівчинка, навідавшись до тітоньчиної квартири сама?

Ні-ні, «Місячна соната» не була несподіванкою. У вагітних свої забаганки, це зрозуміло. Те, що тут всюди були розвішані й розставлені Росьчині картини, теж не дивувало. Сніжана-бо все одно, крім геніальних Пустельникових полотен, а надто його картини з Леськовичівським замком, ніякого іншого малярства всерйоз не сприймає. Але розкладений на столі грубий, як називають його в бабусиному селі, кубинський мішок із якимись черепками всередині? І — тітонька, яка стоїть коло нього й промацує тендітними пальцями крізь жорсткий мішок ті черепки, що всередині?.. — Тітуню, у вас усі вдома?

— Я сама! Пустельник десь поїхав шукати гар них пензлів для Росави. Що, знову набрякла щока? Ці аптечні мазі — тільки грошам горе! Нікуди не годяться! Сучасна медицина таки недосконала! — старанно вимацувала мішок Сніжана. Тоді спохопилась: — Ти вважаєш, тітонька з глузду з’їхала? О, не повіриш: тут таке трапилося!..

Вона повідала, що той хворий, у якого щось неправильно зрослось, нарешті став одужувати. І врятувала його… Росава! Гостюючи в них і почувши про пацієнта, незвичайна дівчинка захотіла одразу ж провідати нещасного.

— І що ти думаєш? — сяяли тітоньчині очі. — Промацала йому кістки: хрусь, хрусь — усе вправила й поставила на місце! Дядечко відразу мов на світ народився! «Як ти це робиш?» — питаю. А вона взялася й мене вчити. Берете, каже, старого горщика — з отих, що ви їх називаєте білокрилівськими (і сміється). Розбиваєте його — і в мішок! А тоді — крізь мішковину — пробуйте його скласти докупи. Так розвивається чутливість пальців, уявляєш?

Софійка уявляла погано. Бо аж судомило дивитись, як тітонька мордує свої пальчики на шкарубкій тканині. Спостерігаючи фанатичні вогники в Сніжаниних очах, знала точно: і тут вона вже зайва, і тут уже не до неї.

26. Несподіванка в підвалі

— Софійко, тато вдома? — Баба Валя прибігла як на пожежу.

— На роботі. Його канікули вже скінчилися!

— А мама?

— Гуляє з Ростиком.

— Біда, та й годі! Хто ж мене порятує?

— Що сталося?

Невже Роська нарешті пропала?

— Гадюки! Змії в підвалі!

Тільки цього бракувало!

— Спускаюсь по консервацію — для Фантика якоїсь тушонки жирненької, бо худне просто на очах!.. А рибу йому давати Росавка забороняє: чогось жаліє кожну рибинку, як людину! Як почула в новинах, що якусь там річку отруїли!.. Як побачила тих раків, черепах, що з води повтікали й виздихали на березі, ту рибу, що поверх води поспливала, аж затремтіла, аж руки заломила! Повні очі сліз! Три дні потайки плакала! Таке жалісливе та чуйне! Рося і воду любить, як людину: завжди крани закручує, щоб і краплі зайвої не пропало. Зайшла, значить, засвітила… — сусідкою аж трясло. — А на підлозі, на стінах… Як ото в страшних кінах — чорні тоненькі змії повзають, сичать на мене!.. Я — звідти! Здається, і світло покинула! І Фантик без тушонки!

— Ви хоч підвал зачинили? Ще в під’їзд поналазять, — затіпало й Софійкою.

— Зачинила, дитино, ще й ганчірками щілини в одвірках позапихала! Ой, що робити, що робити?

— Заспокойтесь,