Джорджіна Говелл - Королева пустелі

й непристосованої до цього істоти». Джеймс з гумором описує витончене товариство досвідчених дорослих, «раптово вибитих з колії парою ясних проникливих очей і допитливим розумом». У змальованому Джеймсом світі напівтемних салонів і ледве вловимих підтекстів Нанда виділяється своєю безкомпромісністю, критичністю, силою характеру та чесністю на межі ніяковості. «Не така гарненька», як молодша Аґґі[13], вона — «стримана... відверта... на подив, позбавлена... сором’язливості й легковажності... Її непросто спантеличити», бесіду вона веде з «незайманою юнацькою чистотою». Її очі в «обрамленні... світлого волосся» дивилися на співрозмовника з «лагідною прямотою», «яка надає їй чарівності». А замість брати екіпаж, вона старається ходити пішки.

Ґертруда дожила до двадцяти чотирьох років, жодного разу серйозно не закохавшись. Ясна річ, що довго так тривати не могло. Вона на три роки «випала» зі світського життя, але в неї вже сформувався такий рішучий характер і такий гострий критичний розум, що менш інтелектуально розвинені особистості вже не могли її зацікавити. Дівчиною захоплювалось чимало молодих людей. Когось приваблював її соціальний статус, когось — рівень інтелекту. Вона ж, у манері, притаманній донькам багатих і знаменитих батьків, відкрито демонструвала свою зневагу до чоловіків, які не могли зрівнятись із Г’ю. Ґертруда, мабуть, усвідомлювала це, але не могла звільнитися від тиску очікувань з боку сім’ї (і з огляду на неї ж). Вона була жіночною, привабливою, жвавою; готовою бути щасливою; але не могла позбавитися спогадів про Бухарест, місто, де їй було найвеселіше і де вона почувалася найжаданішою. Тому страшенно зраділа, коли тітка Мері знову запросила Ґертруду в гості — цього разу до Персії. Це була її перша зустріч зі Сходом.

Щойно дізнавшись, що «його ясновельможність» сер Франк отримав пост посла у Тегерані, Ґертруда почала вивчати мову. Її першим учителем перської був лорд Стенлі з Олдерлі — з родини, в яку ввійшла її тітка Мейзі. Пізніше Ґертруда відвідувала Лондонську школу східних досліджень. Прибувши через півроку в Персію, вона вже розуміла мову на слух. Ґертруда та її кузина Флоренс доїхали потягом з Німеччини, через Австрію, до Константинополя, звідти — в Тифліс, потім у Баку і навколо Каспійського моря. Радісне відчуття свободи зростало з проїздом повз кожну нову країну, а коли Ґертруда опинилась у Персії, вона неначе заново народилася.

Першого ж дня на світанку вона, разом із провідником, виїхала з Тегерана й спрямувала свій шлях у гори. Перед Ґертрудою відкрився краєвид, прекраснішого за який вона не бачила раніше. Ця мить закарбована в листі від 18 червня 1892 року її кузену Горацію Маршаллу, мить суцільної насолоди, описана в захопливих тонах. Куди не кинь оком — безмежний горизонт, що бринить ноткою містицизму, коли Ґертруда зробила свої перші кроки в простори первісної природи, яка стане її «духовним домом»:

«О, ця пустеля в околицях Тегерана! На багато миль навколо нічого — нічого! — не росте; в оточенні холодних голих гір, укритих сніговими шапками й поборознених глибокими зморшками розщелин. Я й уявити не могла, що таке пустеля, доки не побачила її на власні очі. Прекрасне видовище. І раптом посередині пустелі, наче з-під землі, виростає сад. І який сад! Дерева, фонтани, ставочки, розарій, а посеред розарію — будинок. Про такі будинки ми чули у дитинстві з казок: мозаїка з крихітних дзеркальних плиточок, сині кахлі, килими, відлуння дзюрчання води з фонтанів...».

Удома вона була закута в кайдани умовностей, що їх диктує станове суспільство; на Сході Ґертруда належала лише самій собі. Вона була в піднесеному настрої й відкрилася природі та життю настільки, що їй здалося, наче в ній живуть дві Ґертруди. Цьому відчуттю сприяло й те, що тут її не обтяжували правилами й очікуваннями. Вона вийшла з тіні Беллів на світло незалежності. Як не дивно, це притлумило її гордовитість і наштовхнуло на усвідомлення речей, які вдома навіть не спали б їй на думку:

«Цікаво, чи лишаємося ми тими самими людьми, коли змінюється наше оточення, обстановка, знайомства? От, скажімо, я. Я відчуваю себе порожнім глечиком, котрий кожен перехожий може наповнити, чим забажає. І тут я наповнилася такою амброзією, про яку в Англії навіть не чула... Який же ж цей світ великий, великий і прекрасний! І я, така маленька, з нахабним наміром здолати половину цього світу й самовпевненими спробами виміряти... речі, для яких навіть не може існувати критеріїв виміру».

Кожен прекрасний день починався з двогодинної прогулянки за місто; потім прохолодна ванна з трояндовою водою і сніданок у шатрі в саду посольства. Попереду чекав день, сповнений насолод: екскурсії містом і за місто, вишукані довгі ланчі, лежання в гамаку з книжкою в руках і п’янкі вечори з вечерями, танцями у відкритих павільйонах аж до прохолодного світанку. Навіть поїздка вулицями міста дарувала відкриття:

«У цій країні жінка, щоб глянути на вас, піднімає чадру з грацією Рафаелівської Мадонни. Мені було майже ніяково перед вуличними жебраками: вони носять своє лахміття з більшою гідністю, ніж я — своє найкраще вбрання. Чадра простої жінки (тут це головна частина жіночого туалету) сидить на ній краще, ніж на мені. Наскільки я зрозуміла, чадра має вкривати жінку з голови до п’ят, і бути непрозорою».

Нарешті прийшло й кохання — в особі симпатичного секретаря дипмісії, Генрі Кадоґана, старшого сина високошановного Фредерика Кадоґана й онука третього графа Кадоґана. У своїх листах Ґертруда описувала його з такими подробицями, що Флоренс могла вловити зародження симпатії. Тридцяти трьох років, він був «високий, рудий і дуже худий... розумний, чудово грає в теніс і більярд, з картярських ігор любить „безик”, обожнює їздити верхи, хоча зовсім не вміє... дотепний, охайний, елегантно вдягнений. На нас дивиться, як на цінну власність, яку слід оберігати і з якої слід тішитись». Він був добре освічений і спокійний; і попервах приділяючи однакову увагу Ґертруді й Флоренс, дуже швидко зосередився на Ґертруді. Він читав і говорив перською, приносив їй цілі стоси книжок і знайшов Ґертруді вчителя, з яким вона продовжила вивчення мови.

«Проїхати півсвіту й зустріти тут, у Тегерані, таку приємну людину — це несподіваний і незаслужений дарунок. Він [Генрі] скрізь їздить з нами, планує різні заходи, показує чарівні цікавинки на базарах — він завжди поряд, коли нам потрібен... Схоже, він прочитав усе, що варто прочитати французькою, німецькою та англійською».

Тітка Мері, імовірно, нездужала під час довгого візиту Ґертруди, а тому не стежила за кожним кроком молоді (Флоренс не спускала б їх з очей). Під час частих прогулянок і пікніків Ґертруда