Джорджіна Говелл - Королева пустелі

й Генрі не раз лишалися наодинці, сидячи біля струмка або в саду, за книгами й розмовами. Вони нишпорили по базарах у пошуках скарбів і грали в нарди зі знайомим торговцем. Вони відвідали скарбницю шаха, ловили форель і виїздили на соколине полювання. Коли в Тегерані стало надто спекотно, британська місія перебралася в передмістя столиці, Ґолгак, де столи накривали в саду під деревами або у відкритих наметах. На якийсь час довелося припинити вилазки на базар через спалах холери. Але з юнацькою безтурботністю Генрі й Ґертруда їздили скрізь, де хотіли. Генрі, твердий у своїх переконаннях, був схильний до повчань. Він міг запекло сперечатися з Ґертрудою, що спричинило щонайменше одну «розбіжність у поглядах, настільки серйозну, що я відправила його геть, навіть не попрощавшись!»... «У неділю ми з містером Кадоґаном довго гуляли й вели енергійну політичну дискусію. Його погляди на рух за самоврядування Ірландії не витримують критики, але, думаю, я примусила його переглянути свою думку щодо юніоністів[14]!».

Але головне, що було між ними спільного — це захоплення Персією, її романтикою і таємничістю. Генрі читав суфійську поезію, міг раптово дістати з кишені книжку і декламувати Ґертруді чарівливі рядки Хафіза, суфія та найвідомішого перського поета чотирнадцятого століття, який описував жадання Коханої словами, що заповнювали вакуум між Земним і Божественним.

Якось Ґертруда й Генрі встали вдосвіта й поскакали на північ, до безлюдного гірського схилу, на якому стояла цитадель Мертвих. «Не встигли ми від’їхати далеко, — писала Ґертруда, — як сліпучий спалах сонця  осяяв снігові вершини й у долину увірвався день... Кам’яниста ущелина привела нас у саме серце Самотності, Спустошення й Кінця Всього Сущого». Тут вони побачили білосніжну вежу Тиші, першу сходинку на шляху у потойбічний світ. У ній зороастрійці залишали померлих на поталу сонцю і стерв’ятникам. «Сюди вони приходять, щоб скинути плотську оболонку... щоб душа, пройшовши сім планетарних брам, досягла полум’я Сонця».

Мандрівники об’їхали навколо вежі, піднялися на верхній поміст і стояли там, слухаючи величну безмовність. А потім зійшли вниз і, пустивши коней чимдуж, скакали наввипередки крізь бездушну пустелю зі жвавістю й пристрастю, притаманними лише юності. Ґертруда описує мить відчуття щастя й свободи, яке дає закоханість:

«Життя наче схопило нас і жбурнуло у море шаленства. І вітер гуркотів, і наче сама земля кричала нам: „Життя! Життя!” Старість була далеко. Смерть — іще далі. Ми покинули її чертоги у безживних горах, у товаристві міст-привидів і вимерлих релігій. Нам належала простора долина й увесь безмежний світ, і вся краса і свіжість нового ранку!».

Одного вечора, коли Генрі й Ґертруда розташувалися на газоні біля струмка, а повітря заполонив аромат фіалок і троянд і відголоски далекої музики перепліталися з уханням сови, Генрі запропонував Ґертруді руку й серце. Ґертруда відповіла «так». Вона негайно написала додому про те, що вони з Генрі заручені, і з нетерпінням чекала відповіді. Коли відповідь нарешті надійшла, вона була категоричною: це неможливо. Ґертруді було наказано не лише розірвати заручини, а й вертатися додому негайно чи принаймні тоді, коли брати Біллі або Джеральд зможуть її супроводжувати. Дівчині здалося, що це був кінець найщасливішого етапу її життя; надії на шлюб з Генрі розбилися. Г’ю зібрав відомості про сера Френка та інших членів родини і дійшов висновку, що доходів Генрі недостатньо для утримання сім’ї. Г’ю безжально зазначив, що «шарм і розум Генрі не завадили йому влізти в борги». Г’ю не повідомив доньці про найстрашніше: він дізнався, що Генрі — гравець.

Попри величезні капітали Беллів, формально Г’ю досі був найманим директором й управителем ливарних заводів (і жив на зарплатню!). Фамільний капітал і стерна влади були в руках батька і дядька. Г’ю мусив утримувати дружину й п’ятьох дітей; старший син навчався в Ітоні, молодший збирався туди вступати. Г’ю з сім’єю досі мешкав у відносно скромній садибі Ред-Барнс. Лоутіан розкошував у своєму п’ятиповерховому маєтку Раунтон-Ґрандж, та ще й мав у персональному розпорядженні будинок у Лондоні на Белґрав-Террас, 10. У металургійну й супутні їй галузі промисловості прийшов спад, прибутки почали зменшуватися. Наприкінці 1889 року Ґертруда почула в потязі фрагмент розмови двох чоловіків: вони сперечалися, чи є в металургійних промисловців «нечувані прибутки». Ґертруда потім сказала Флоренс: «На їхню думку, вони нещасні забиті бідняки; я не стала їх розчаровувати». Тепер, у липні 1892-го, з розбитими надіями й серцем, Ґертруда у розпачі писала Чиролу:

«Містер Кадоґан дуже бідний, його батько, здається, на межі банкрутства. А мій батько (хоч він і янгол, і зробить для мене все на світі) фізично не здатний утримувати ще одну сім’ю, крім власної, а саме про це, здається, ми його й просимо... Сподіваюся, він зустрінеться з містером Кадоґаном у Лондоні й дійде хоч якогось висновку. А тим часом нам з Генрі Кадоґаном не дозволено називатися нареченими, і, боюся, наші шанси на укладення шлюбу десь у примарному майбутньому. Я пишу спокійно, чи не так? Але у моєму серці немає місця спокою. Просто глибина мого відчаю не дає сил навіть на сльози — є такі нестерпно тяжкі дні, коли ти не можеш навіть плакати, лише мовчати... Та й легше мати радісний вигляд, коли ніхто не знає, що у тебе немає причин для радості. А мені так тяжко... Я вже забуваю, що таке бути хороброю, якою себе завжди вважала».

Генрі не лишалося нічого іншого, як зостатися в Персії ще на рік-два й спробувати дослужитися до більш прибуткової посади. Інша жінка на місці Ґертруди, можливо, повстала б супроти батьківської волі. Але Ґертруда написала Флоренс листа стриманого, сповненого гідності й водночас неймовірної поваги до батьків.

«Ми у дуже складному становищі. Ми вкрай нещасливі. Ми дуже рідко бачимося... після батькового листа нам здається, що ми не маємо права зустрічатися. Найбільшої муки мені завдає побоювання, що ви з татом думаєте про Генрі погано чи вважаєте його недобрим або негідним. Я не бачила від нього нічого, крім ніжності, шляхетності й доброти.

Я вчиняю жахливо, пишучи про це, адже ти жалітимеш мене, а який у цьому сенс і користь? Навіть не думай, що якби я могла вибрати знов, то відмовилася б пережити все це ще раз — і біль, і нетерпіння, і майбутню розлуку. Усе було не марно... Деякі люди проживають усе життя, так і не пізнавши такого дива... хтось може навіть пустити сльозу, озираючись назад на своє життя, в якому не було місця пристрастям. О, мамо, мамо...»

Немає