Богдан Вікторович Коломійчук - Візит доктора Фройда

Запанувала мовчанка, під час якої довго ніхто не наважувався навіть ворухнутись.

— Наступного дня я прочитав у газетах про вбивство молодої гувернантки, — врешті промовив доктор Фройд і приклав до рота свою сигару.

— Ясна річ, як науковець я схильний шукати цьому явищу раціональне пояснення, — продовжив він. — І таке, безперечно, існує. Найімовірніше, підсвідомість цього чоловіка активно перебирає всі можливі варіанти вбивства. А найяскравіші з них він занотовує в щоденник. Все решта — цілковитий збіг обставин.

Раптом озвався Самковський:

— Скажіть, пане докторе, а якого зросту цей ваш Німанд?

Фройд знизав плечима:

— Вищий за мене.

— Цей чоловік справляє враження фізично сильної людини?

— У нього зовсім не атлетична статура, втім рукостискання досить міцне.

— А чи відома вам його професія? — продовжив Самковський.

— Ні. Хоча він згадував, що служить у якійсь конторі.

— Словом, цей Німанд точно не пролетарів Так?

— Безперечно. А чому ви запитуєте?

— І ще одне, пане Фройде, — мовив ад'юнкт, не почувши запитання: — Чи звернули ви увагу на деякі фізичні особливості цього суб'єкта?

— Які, наприклад? — не зрозумів доктор.

— Скажімо, чи все гаразд було в нього з руками? Точніше, з пальцями?

— Я нічого такого не зауважив, — терпляче відповів доктор. — Зрештою, у Відні ми спілкувалися всього десять хвилин, а в Лемберзі... Дайте подумати... Після лекції ми вийшли з ним на вулицю і розмовляли, прогулюючись уздовж паркової алеї, тому Німанд одягнув рукавички.

— Чи домовились ви про наступну зустріч? — запитав Вістович.

Доктор кивнув.

— Так, завтра маємо з ним зустрітись о сьомій вечора, в кав'ярні «Атляс».

— Чудово. Ми також там будемо, тож не видайте нас.

— Можна дізнатись про ваші плани щодо цього чоловіка? — обережно запитав Фройд. — Бачте, певною мірою він мій пацієнт, тому мені небайдужа його доля.

— Жодних лихих намірів щодо нього ми не маємо, — брехливо сказав Самковський, в якого очі сяяли, ніби в мисливського пса, що натрапив на слід.

Доктор Фройд зміряв поліцейських уважним поглядом.

— Гаразд, панове, — сказав він, загасивши сигару. — Мені вже час... Зізнатися, я вже давно мав бути у Відні, але спершу затримали в університеті, а тепер ця справа...

— Будемо вдячні вам, пане докторе, якщо затримаєтесь ще на декілька днів, — раптом сказав Вістович.

— Гадаю, в мене вже нема вибору, — відповів Фройд і, попрощавшись, вийшов з кабінету.

— Ви здуріли, Самковський? — сказав комісар, коли за гостем зачинилися двері.

— Я?.. Чому?

— Якого дідька було викладати всі карти?

— Але ж усе сходиться, шефе! — вигукнув той. — Маємо психопата-віденця, якому відомо, що вбивство гувернантки сталося на Цитадельній горі. Про це знали тільки ми і... вбивця. Окрім того, за описами доктора, цей Німанд — типовий конторний писака. Саме таким і є наш Упир. А ці всі розповіді про сни — чистісінька вигадка. Або його самого, або цього Фройда...

— Я це й сам розумію! — гримнув Вістович. — Але слід було свої підозри тримати при собі. Хтозна, може в доктора з'явиться співчуття до пацієнта і він вирішить врятувати його від поліції.

— А якщо пацієнт — убивця? — не вгавав Самковський.

— Чорт забирай, звідки ми можемо знати, що в голові таких людей, як Фройд? Може, Німанд і є наш Упир, але для доктора він — усього лишень цінний матеріал для дослідження.

— Але ж доктор звернувся в поліцію.

— В поліцію звертаються іноді, щоб очистити совість.

Комісар закурив і відійшов до вікна. Йому пригадалось, що сьогодні ще має відбутись зустріч зі Штальманом, і від доброго настрою тепер не залишилось ані крихти. Він зиркнув на годинник. Був полудень, а віденець чекав його о третій в ресторації «Краківського Готелю». Залишилось часу, тільки щоб прогулятися і привести думки до ладу, а також пообідати де-небудь в дешевшому місці.

— Цікаво, чи цей добродій Фройд зможе пояснити поведінку Німанда якось інакше? — сказав Самковський, перервавши роздуми шефа.

— Що ви маєте на увазі? — не зрозумів той.

— Можливо, в науковців є інше пояснення, звідки чоловік знає про всі деталі вбивства, окрім як сам є убивцею, — пояснив ад'юнкт. — Наприклад, щоночі виходить з власного тіла і бродить вулицями...

— Що за дурня, — різко обірвав його шеф.

— Може, й дурня, — Самковський, схоже, набрався хоробрості й зважився на суперечку. — Але я однаково побоююсь, щоб наука не захистила випадково вбивцю.

— Я сам про це говорив, чорт забирай, — мовив Вістович. — Тепер зрозуміло, чому було дурістю допитувати доктора?.. Крім того, ми й самі не маємо достатньо доказів того, що Німанд — вбивця. Все сказане досі — не більше аніж здогади.

Щоб не продовжувати дискусію, комісар одягнувся і вийшов з кабінету. Опинившись на вулиці, він вирушив до кав'ярні Шнайдера, де, пообідавши, неквапно подався у бік «Краківського Готелю». До зустрічі зі Штальманом залишалося достатньо часу, тож можна було обмізкувати як слід всі події, що трапились нещодавно. Якою б сильною не була спокуса впіймати Упиря тут, у Львові, і втерти носа віденським поліцейським, Вістовичу здавалася надто неймовірною версія Самковського про те, що вбивця — Німанд. До того ж дещо несподіваним був цей візит доктора Фройда, що скидався радше на раптовий дарунок долі, а таке в його кар'єрі траплялося вкрай рідко. Втім, з іншого боку, якщо доля вирішила усміхнутися скромним поліцейським з Галичини, то було б дурістю їй опиратися. Так що, хтозна, хтозна...

Рятуючись від холоду, комісар зайшов до ресторації раніше, але Штальман вже був там. Віденець якраз доїдав свій обід, скориставшись тим, що до зустрічі залишалося добрих п'ятнадцять хвилин. Побачивши комісара, Штальман відсунув тарілку і втер губи серветкою.

— Даруйте, я не хотів заважати, — мовив Вістович, щойно вони привітались і потисли навзаєм руки.

— Пусте, — відповів той, — однаково тут мерзенно готують... Це от гівно, а не флячки...

Штальман з огидою подивився на недоїдену страву.

— Якщо захочете, покажу вам кілька місць у Львові, де чудово готують, — сказав комісар.

— Сподіваюсь, я тут надовго не залишусь, тож не переймайтесь... Ви ж пам'ятаєте домовленість, пане Вістовичу?

— Пам'ятаю.

— Окрім того, — Штальман стомлено провів рукою по обличчю, — мені геть не до