Хеннінг Манкелль - Італійські черевики

ставлення до свого взуття. Даремно вірити чи переконувати себе в тому, що воно пасує до ноги. Реальність у тому, що взуття муляє.

— Хочу тебе дещо попросити, — сказала вона і враз вибухнула сміхом. — Ти не міг би витягнути з носа ті згортки паперу?

— Ти тільки про це хотіла мене попросити?

— Ні.

Я зайшов у ванну і витяг мокрі жмутки паперу. Кровотеча припинилась. Ніс поболював, на ньому з’явиться синець, і він набрякне. Я й досі чув, як надворі погавкував самотній пес.

Я повернувся й знову сів на ліжку.

— Я хочу, щоб ти ліг біля мене. Тільки це.

Я виконав її прохання. Її запах був дуже сильним. Крізь ковдру я відчував контури її тіла. Я лежав ліворуч від неї, як і колись. Вона простягла руку і вимкнула лампу. Було між четвертою та п’ятою ранку. Крізь штори пробивалося слабке світло єдиного ліхтаря біля фонтана на подвір’ї.

— Я справді хочу побачити те озеро, яке ти мені подарував, — сказала вона. — Ти не подарував мені обручку. Та й не думаю, що я б хотіла її. Зате я отримала озеро. Я хочу побачити його перед смертю.

— Ти не помреш.

— Звісно ж, помру. Прийде та мить, коли більше не буде сили опиратись тому, що має статись. Людина — це істота, чиїм єдиним вірним супутником є смерть. Навіть божевільні відчувають, коли приходить їхній час.

Вона замовкла. Біль накотився й минув.

— Я часто питала себе, чому ти нічого не сказав, — продовжила вона. — Я можу зрозуміти, що ти зустрів іншу чи просто не хотів продовжувати стосунків зі мною. Але ж чому ти нічого не сказав?

— Я не знаю.

— Звичайно ж, знаєш. Ти завжди знав, що робиш, навіть коли стверджував, що не знаєш. Чому ти заховався? Де ти був, коли я чекала на тебе в аеропорту? Я чекала не одну годину. Незважаючи на те, що відправлявся вже останній запізні лий чартерний рейс у Тенеріфе, я все ще чекала. Потім мені здавалось, що ти, мабуть, заховався за колоною і бачив мене. І сміявся.

— Чому я мав сміятись? Я вже тоді відлетів.

Вона замислилась, перш ніж відповісти.

— Ти вже тоді відлетів?

— У той самий час, тим самим рейсом на один день раніше.

— Ти це спланував?

— Я не знав, чи зможу полетіти. Я просто приїхав в аеропорт. Один пасажир так і не з’явився на той рейс, і я зміг поміняти квиток.

— Я тобі не вірю.

— Я кажу правду.

— Я не вірю, що все було саме так. Ти був не таким. Ти нічого не робив, не обміркувавши. Ти казав, що хірург не може собі дозволити скористатися випадком. Ти казав, що був хірургом до глибини єства. Я знаю, що ти це спланував. Як ти можеш вимагати, щоб я повірила в очевидну брехню? Ти такий, як і давніше. Ти все життя вибріхуєшся. Я надто пізно це зауважила.

Її голос став різким і переріс у крик. Я спробував її вгамувати, просив подумати про поснулих пожильців у сусідніх номерах.

— Вони мене не хвилюють. Ти краще поясни мені, як можна було так повестись зі мною.

— Я ж сказав, що не знаю.

— Ти й з іншими так поводився? Обплутував їх своєю павутиною, а потім кидав напризволяще?

— Не розумію, про що ти.

— Тобі більше нічого сказати?

— Я намагаюсь бути чесним.

— Ти брешеш. Жодного правдивого слова. Як ти сам себе витримуєш?

— Мені більше нічого сказати.

— Цікаво, про що ти думаєш.

Вона раптом постукала пальцем по моєму чолі.

— Що там усередині? Порожньо? Темрява?

Вона лягла й повернулась до мене спиною. Я сподівався, вона закінчила.

— Тобі справді нічого сказати? Навіть «пробач»?

— Пробач.

— Якби я не була такою хворою, я б тебе вдарила. Я б ніколи не залишила тебе в спокої. Тобі фактично вдалося зруйнувати моє життя. Мені хочеться лише, щоб ти пояснив мені, в чому річ.

Я не відповідав. Наче стало трохи легше, брехня — це завжди тягар, навіть якщо спочатку вона здається невагомою. Гаррієт натягнула ковдру аж по шию.

— Ти змерзла? — обережно запитав я.

Її голос був зовсім спокійним, коли вона відповідала.

— Все своє життя я мерзла. Я шукала тепла в пустелях і тропічних країнах. Але всередині мене завжди лежить невелика крижина. Люди завжди з чимось носяться. Одні зі смутком, інші з тривогою. Я з крижиною. А ти з мурашником у вітальні старої рибальської хатини.

— Я ніколи не використовую ту кімнату. Не опалюю її взимку. Влітку лише провітрюю. Мої бабуся та дідусь померли в тій кімнаті. Як тільки я заходжу туди, мені здається, наче я чую їхнє дихання і відчуваю їхній запах. Якось я побачив, що там завелися мурашки. Коли я за багато місяців відчинив двері до кімнати, вони вже почали будувати мурашник. Я їм не перешкоджав.

Гаррієт обернулась.

— Що з тобою трапилось? Я не вдаю. Я таки не знаю, що сталось у твоєму житті. Чому ти перебрався туди? Від того чоловіка, що привіз мене до тебе, я довідалась, що ти прожив там майже двадцять років.

— Янсон — пройдисвіт. Він весь час перебільшує. Я живу на острові дванадцять років.

— Лікар, який вийшов на пенсію в п’ятдесят чотири роки?

— Я не хочу про це говорити. Дещо трапилось.

— Мені можеш розповісти.

— Я не хочу.

— Я ж скоро помру.

Я повернувся до неї спиною і подумав, що мені не варто було піддаватись. Їй не озеро було потрібне, а я.

Далі аналізувати думки я не зміг.

Я відчув, як вона підсунулась і лягла впритул до мене. Тепло її тіла огорнуло мене і наповнило те, що так довго здавалось лише непотрібною оболонкою. Ми завжди так лежали під час сну. Вона засинала на моїй спині. На якусь мить мені здалося, що ми завжди так лежали. Майже сорок років, і лише тепер обоє починали прокидатись із того чудернацького сну.

— Що з тобою сталось? Тепер можеш мені розказати, — мовила Гаррієт.

— Одного разу я припустився фатальної помилки під час операції. Потім я розважив, що це сталось не з моєї вини. Мене засудили. Не суд, а управління охорони здоров’я. Мені дали попередження, і я цього