Хеннінг Манкелль - Італійські черевики

— Краще розкажи про озеро, — прошепотіла вона.

— Воно чорне, кажуть, бездонне, без пляжу. Маленький бідний родич усіх тих гарних озер зі світлою водою. Тяжко повірити, що це озеро, а не просто чорнильна пляма, яку вихлюпнула природа. Одного разу, ще коли був малим, я бачив, як мій батько плавав у ньому. Я розповідав тобі про це. Але я не сказав, що в цей момент зрозумів, що таке життя. Ми весь час за крок від розлуки, ото й усе.

— У тому озері водиться риба?

— Не знаю. Але якщо й водиться, то хіба чорна. Або невидима, бо її неможливо розгледіти в темній воді. Чорна риба, чорні жаби, чорні водяні павуки. А на самому дні, якщо воно є, в намулі повільно рухається самотній вугор.

Вона ще міцніше притислась до мене. Я подумав про те, що вона помирає і що її тепло скоро поволі почне перетворюватись на холод. Що це вона казала? Крижина в її нутрі? Отож смерть була для неї льодом, не інакше. Смерть завжди різна, тінь позаду нас завжди з’являється в різних костюмах. Я хотів обернутись і якнайміцніше її обійняти. Однак щось мене зупиняло. Може, я й досі боявся того, через що колись її кинув? Занадто сильна близькість, почуття, які я не в змозі був опанувати?

Я не знав. Але, можливо, зараз мені захотілося знати.

Я, певно, ненадовго заснув. А прокинувся від того, що вона сиділа на краю ліжка. Я вжахнувся, коли побачив, як вона опустилась на коліна і рачки поповзла до дверей у ванну. Вона була зовсім гола, з тяжкими грудьми й тілом, старішим, ніж я уявляв. Не знаю, чи вона повзла до ванної, бо не мала сили йти, чи не хотіла будити мене скрипінням ходунців. На моїх очах виступили сльози і затьмарили погляд, коли вона зачиняла двері. Їй вдалось, повертаючись, піднятись на ноги. Але її ноги тряслись. Вона знов лягла щільно до мене.

— Я не сплю, — сказав я. — Я вже не розумію, що відбувається.

— На твій острів приїхав нежданий гість. Стара баба з твого минулого припленталась по кризі. І ось тепер ти раптом взявся виконувати одну обіцянку.

Я зауважив, що від неї тхнуло спиртним. Невже вона заховала плящину у своїй косметичці?

— Багато ліків не варто поєднувати з алкоголем, — сказав я.

— Якби мені довелось вибирати, я б вибрала випивку.

— Ти випиваєш потай.

— Я, звичайно ж, зауважила, що ти чуєш, що від мене тхне. Але мені все одно подобається вдавати, наче я роблю це потай.

— Що ти п’єш?

— Звичайну шведську горілку. Завтра мусимо заїхати в «Системболаґет». Мої запаси скоро закінчаться.

Ми лежали, дожидаючи ранку.

Подеколи вона дрімала. Пес надворі затих. Я знову підвівся і став перед вікном. І подумав, що я перетворився на свого батька. Через 55 років ми злилися і стали одним цілим.

Біля озера я викрив його самотність. А тепер я усвідомив, що це була і моя самотність. Мене це налякало. Я не хотів її. Я не хотів бути тим, хто занурюється в ополонку з крижаною водою, щоб відчути, що він живий.

8

Ми залишили заїзд перед дев’ятою.

Це був ранок, устелений туманами, було декілька градусів тепла і повівав легкий вітер. Той чоловік, що грав на піаніно, не повернувся. На рецепції стояла молода жінка. Вона запитала, чи нам добре спалось і чи ми всім задоволені. Гаррієт стояла зі своїми ходунцями на відстані декількох кроків від мене.

— Нам чудесно спалось, — відповіла вона. — Ліжко широке й зручне.

Я заплатив і запитав, чи в неї часом нема карти. Вона зникла на декілька хвилин і повернулась із цілим атласом.

— Це безкоштовно, — сказала вона. — Один гість із Люнда забув його кілька тижнів тому.

Ми виїхали звідти назустріч туману.

Здавалось, наче ми знаходимось у країні без доріг. Ми їхали повільно, адже туман був дуже густий. Мені пригадались усі ті рази, коли я запливав човном у густу імлу біля свого острова. Коли з моря викочувався туман, я міг, відпочиваючи, повиснути на веслах і поринути в біле молоко. Я завжди сприймав це як своєрідне поєднання безпеки й загрози. Сидячи на лавці при яблуні, бабуся любила розказувати про людей, які пропали, веслуючи в тумані. Вона вважала, що в тумані була дірка, що засмоктувала людей, і вони більше не повертались.

Вряди-годи виринало світло фар, перед нами пролітали автомобілі або вантажівки, і ми знову залишалися самі. В одному з містечок, яке ми проїжджали, був «Системболаґет». Я купив те, що попросила Гаррієт. Вона затялася, що заплатить сама. Горілка, самогон та коньяк у півлітрових пляшках.

Туман почав помалу просіюватись. Я відчував, що в повітрі пахло снігом.

Гаррієт примудрилась хильнути, перш ніж я встиг запустити мотор. Я нічого не сказав, бо що казати?

Раптом я згадав. Афтонльотен. Я пригадав назву тієї гори, що стояла неподалік озера, в якому мій батько плавав, немов щасливий морж. Афтонльотен. Я пам’ятаю, що запитав у нього, що ця назва значила. Він не знав. Я так і не дізнався. Афтонльотен. Здавалось, наче це слово походило з давньої пастушої пісні. Маленька другорядна гора, висотою понад 600 метрів між Іттергьоґдаль, Лінхьон і Ельврус.

Афтонльотен. Я нічого не сказав Гаррієт, бо я і досі не був певен, що зможу знайти озеро.

Я запитав, як вона почувалась. Гаррієт відповіла майже через п’ять кілометрів. Маломовність та відстань взаємопов’язані. Легше мовчати, коли попереду далека дорога.

Вона сказала, що їй не боляче. Це була неправда, тож я не завдав собі клопоту запитати ще раз.

Неподалік межі з Гер’єдалєн ми зупинилися, щоб пообідати. На стоянці стояла самотня машина. Я не міг з’ясувати, що саме в цьому ресторані мене спантеличило. У старому дерев’яному будинку палахкотіло багаття. Пахло брусничним напоєм. Я впізнав той запах із Дитинства. Мені здавалося, що навряд чи досі існує щось на зразок брусничного напою. Але тут він був.

Ми сіли в залі зі стінами з колод, з яких на нас позирали лосячі роги та опудала птахів. На одній полиці лежав череп. Я не міг стриматись, щоб не спробувати визначити, кому він належав. Аж через якийсь час я зрозумів, що це череп ведмедя. Офіціантка, що розповіла, які страви ми можемо