Чарльз Мартін - Гора між нами

обличчя, на якому світилася щира усмішка. На мить здалося, що Ешлі пощастило відгородитися від світу, який щосили на неї навалився. Я зрозумів, що гумор допомагав їй змагатися з болем. Мені вже доводилося таке бачити: люди нерідко використовують гумор чи сарказм, воліючи приховати якусь емоційну травму чи відволіктися від неї.

Біль Ешлі ставав дедалі нестерпнішим. У мене було сильне знеболювальне, та, на жаль, лише дві чи три пігулки. Й одна з них знадобиться сьогодні вночі. Наступні кілька ночей теж будуть тяжкими. Від того часу, як я дав їй знеболювальне, минуло вже шість годин, тому затерплими пальцями я видобув іще чотири пігулки та простягнув Ешлі. Вона швидко їх ковтнула і знов поринула в свою чашу.

— Чи не диво! Як чудово мати філіжанку кави, — прошепотіла вона, простягаючи чашку мені.

Я відпив ковточок. І дійсно чудово — Ешлі має рацію.

— Отам, — вона кинула на свій портфель, — є пакетик з якимись закусками. Я купила його у терміналі.

Я дістав пакетик із сушеними ананасами, абрикосами й горішками — він важив грамів триста. Ми обоє взяли по жменьці та почали повільно жувати.

— Ніколи не їв таких смачних горіхів, — зауважив я.

Собаці я теж трохи дав — вони вмить зникли в його писку, і він знов підвів на мене голодні очі, а відтак підійшов ближче, поставив лапи мені на груди та принюхався.

— Ти не знаєш, як по-собачому «більше немає»? — спитав я.

— Авжеж, спробуй поясни! — засміялася вона.

Я дав песику ще трошки, але втретє довелось його відштовхнути та суворо сказати:

— Ні.

Той образився, відвернувся від мене та скрутився калачиком на спальнику Ешлі. Ми сиділи в тиші й насолоджувалися кавою, аж поки не випили всю чашу.

— Тільки не викидай гущу. Її можна буде ще раз заварити. Ну а як вже стане зовсім скрутно, то й пожувати.

— А ти серйозно ставишся до кави. — Я дістав з її мішка GPS-прилад і знов натиснув кнопку. Той радісно увімкнувся. — Ешлі, у тебе є записник чи щось таке?

— Так, у портфелі має бути.

Я дістав один з її жовтих нотатників та олівець і спробував намалювати частину карти з нашим місцеположенням, яка з’явилася на екрані приладу. Ще записав точні координати. Із цим малюнком, що ним міг би пишатися будь-який п’ятирічний хлопчик, я виліз назовні та спробував зіставити малюнок з тим, що бачив на власні очі, а також запам’ятати орієнтацію хребтів згідно з компасом — корисно точно знати, де південь, а де північ. Хоч я й не знаю, де я є, але можна принаймні обрати напрямок руху та дотримуватись його. Звісно, акумулятор GPS незабаром сяде, так що треба скопіювати якомога більше мапи. Наша ситуація дедалі погіршувалася, хоча здавалося, що гірше вже нікуди.

— У мене є гарна новина та погана. З якої починати?

— З гарної.

— Я знаю, де ми.

— А що там з поганою?

— Ми на висоті 3551 метр — з точністю до метра. До найближчої лісової дороги близько п’ятдесяти кілометрів через п’ять або більше гірських перевалів. У той бік, — я тицьнув пальцем. — До найближчого асфальтованого шляху чи чогось подібного до цивілізації вісімдесят кілометрів. Окрім того, тут майже всюди снігу приблизно з головою, — закінчив я.

Ешлі прикусила губу та задумливо оглянула наш сніговий сховок.

— Ось що я скажу. Тобі доведеться мене тут залишити, — вона грізно схрестила руки на грудях.

— Нікого я ніде не лишатиму.

— Слухай, тут нема чого навіть обговорювати. Ти не зможеш мене звідси витягти. Якщо ти підеш, то дістанеш шанс. Залиш мені каву — і давай, воруши своїми міцними ногами. А як вийдеш — даси координати цього місця рятувальникам, і мене заберуть звідси гелікоптером.

— Ешлі, пий-но каву.

— Питиму. А ти маєш визнати, що це єдиний варіант, — вона гостро глянула мені у вічі. — Так?

— Слухай, наразі я знаю тільки те, що нам потрібні вогонь та їжа, а ще варто спуститися трохи нижче. Як упораємося з цим — будемо думати далі. Треба розв’язувати по одній проблемі за раз.

— Але ж… — Вона була сильна, приголомшливо сильна. Такого не вчаться — із цим треба народитися. — Гляньмо правді в вічі. Можливо, це єдине адекватне рішення.

— Так, Ешлі, востаннє тобі кажу: я не збираюся нікого тут кидати.

Собака помітив, як змінився мій голос. Він підвів голову, встав, підійшов до Ешлі та вмостився в неї під рукою. Вочевидь, іще не пробачив мені епізод з горішками. Вона почухала пса між вухами, і в того забурчав живіт. І знову цей ображений голодний погляд у мій бік.

— Та знаю я, знаю. Голодний ти. Не треба мені нагадувати.

Ми мовчки сиділи, слухаючи, як вітер шарпає шмат брезенту. Зрештою я заліз у свій спальний мішок та глянув на Ешлі:

— А ти завжди так зі своїми друзями?

— Як?

— Готуєш їх до найгіршого.

— Ну, якщо попереду чекає найгірше — то так і треба казати. Нічого ховатися від правди. Не треба від цього бігати. Якщо таке може статися, потрібно думати наперед. Принаймні коли оте найгірше станеться, то хоча б не зненацька.

Я нагрів нам ще води, бо треба багато пити, ну і з голодом так простіше боротися. Потім ми проспали до самого вечора. Зволікати з розв’язанням проблеми їжі більше не можна. Я не годен нормально функціонувати голодний — а надто ж коли треба продиратися крізь величезні кучугури снігу. Так що завтра в мене буде непростий день. Може, найважчий день у житті. А біль у грудях і не думає вгамовуватися.

Сонце сіло — і стало неймовірно холодно. Поки ще було щось видно, я виповз назовні та почав розгрібати сніг під ялинкою. З-під снігу я дістав кілька жмень сухих голок, уламків кори й гілочок, які склав купкою під крилом літака. Вилазити довелося тричі, і я дуже втомився. Ешлі уважно за мною спостерігала.

Дверцята з боку Ґровера були металеві та трималися на одній завісі — важили, може, чотири чи п’ять кілограмів. Я підштовхнув їх знизу ногою, зняв із завіси та поклав під крилом. Ці дверцята покликані не дати вогню розтопити грубезний шар снігу під нами, а завдяки холодному повітрю ззовні снігові стіни теж залишаться неушкодженими. Треба знайти запальничку. Звісно, я міг