Чарльз Мартін - Гора між нами

Ступивши на пухкий сніг, я провалився по пояс. Груди охопило болем, і я закашлявся. Здається, я не дуже успішно приховав свій крик болю, бо почувся стривожений голос Ешлі:

— Гей, у тебе все нормально?

— Так, нормально. Шкода, немає снігоступів.

Я спорожнив пляшку та спробував роззирнутися. Навколо тільки гори та сніг. Ми опинилися на якомусь плато на узвишші. Ліворуч стояло ще кілька піків трохи вище за нас, але більша частина краєвиду спускалась униз. Отож, наразі ми десь на висоті 3500 метрів. Нічого дивного, що так важко дихати.

Досить на цьому. Я заліз назад до «печери» та впав на свою поличку.

— Ну, як там?

— Та байдуже.

— Не треба оцього. Просто кажи як є. Я впораюся. Кажи прямо.

— Ґровер мав рацію. Це скоріше Марс, аніж Земля.

— Та ні, говори серйозно. Не ходи позавгородньо. Я звикла, що люди кажуть мені усе у вічі.

Я кинув на неї погляд. Ешлі не дивилася на мене — лежала з заплющеними очима.

— Там гарно. Дочекатися не можу, коли ти вийдеш подивитися. Панорама разюча. Ти точно такого ніколи в житті не бачила. Я вже поставив нам шезлонги, а хлопчик побіг робити коктейлі. Казав, що принесе за кілька хвилин.

Вона розслабилася та широко всміхнулась. Уперше відтоді, як ми тут.

— Добре, бо я вже почала хвилюватися. Гадала, все набагато гірше.

Мене просто вразила стійкість цієї жінки. Вона лежить тут напівмертва, її тіло болить дужче, ніж більшість людей взагалі може собі уявити, вона пропустила власне весілля — і шанси на її порятунок упевнено прямують до нуля. Ніхто нам не допоможе, крім нас самих. Хто завгодно в таких умовах панікував би, впадав у розпач та втратив здатність логічно мислити — а вона сміється! І не просто сміється, а примушує сміятися мене. А я вже думав, що давно забув, як це робиться.

Сили в мене більше не було. Мені конче потрібна їжа та відпочинок. Але спочатку відпочинок, бо, стомлений, я не зможу знайти нам харч. Так що я оголосив план:

— Нам потрібна їжа. Та шукати її я не маю жодних сил. Отож із їжею розберуся завтра. А зараз я спробую запалити вогонь так, щоб не розтопити наше сховище, зігрію нам води та відпочину.

— З усього цього мені подобається лише думка про вогонь.

— Рятівники завжди застерігають іти з місця аварії. І це слушна порада. Утім, нам не пощастило: тут дуже високо, і ми отримуємо десь удвічі менше кисню, ніж звичайно. Зважаючи на наші рани, це вкрай недобре. Особливо для тебе. Так що завтра… Або післязавтра я почну думати, як нам спуститися нижче. Може, вийду на розвідку. А зараз — я відкрутив кріплення GPS-приладу та висмикнув з нього дріт живлення, — треба зрозуміти, де ми є, поки ця штука ще працює.

— Звідки ти знаєш, як усе це робити?

— Коли я був зовсім малий, батько побачив, що я можу бігати швидше за інших дітей. Тому він доклав до мого таланту свій запал — чи raison d’etre[21], як він полюбляв казати. Ненависть не примусила на себе довго чекати, бо мої результати ніколи не були достатньо хорошими для нього. Він завжди сприймав мене лише з позиції секундоміра. Коли ми з Рейчел почали жити разом, нас потягло в гори. На той час я вже мав добрі ноги та легені, тому ми швидко почали знаходити свої стежки, взялися купляти спорядження. Чи не кожні вихідні ми ходили в гори. Власне, тоді я дечого навчився. І вона теж.

— Я хотіла б з нею познайомитися.

— Ну, може, ще бойскаути чогось мене навчили, — всміхнувся я.

— Ти що ж, і бойскаутом був?

— Був. Це чи не єдине, що дозволяло мені на якийсь час позбутися батька — він подумав, що там мене зможуть навчити чогось, чого він не може. Тож він і возив мене на всілякі заходи.

— Ну й що, до якого рівня ти доріс?

Я стенув плечима.

Її така відповідь не влаштувала.

— Ну давай, зізнавайся. Ти ж, мабуть, якийсь там Яструб, чи Скопа, чи…

— Та щось таке.

— Ну скажи!

— Орел.

— Ага, Орел. Чудово. Скаут-Орел!

Думаю, ті балачки допомагали їй подолати біль.

— Ну що ж, тепер маємо змогу перевірити, чи дійсно ти заслужив ті значки.

— Ага, — я увімкнув GPS, і той блимнув лампочкою. Ешлі уважно глянула на прилад.

— А що, за роботу з електронікою теж давали значки?

Я постукав по корпусу.

— Та, гадаю, він просто замерз. Слухай, а поклади його собі в мішок, будь ласка. Може, зігріється та ще трохи попрацює.

Вона відсунула краєчок, і я обережно поклав прилад їй коло коліна.

— Електронні прилади не люблять мороз — він зле впливає на мікросхеми. Та іноді їх ще можна відігріти.

— Вінс — мій наречений — анічогісінько про це все не знає. Якби він був у цьому літаку, то шукав би найближчий «Старбакс» і лаявся б, що мобільник не ловить. Господи, усе б віддала за чашку кави.

— Ну, усе віддавати не треба…

— Та ти що! У тебе є кава?!

— Мабуть, у мене крім бігу та гір є ще й третя пристрасть — кава. І не конче у такій послідовності.

— Даю тисячу доларів за чашку.

Я щиро переконаний, що після компаса на друге місце у рейтингу туристичних винаходів заслуговує джет-бойл. А може, навіть і на перше. Хоча пуховий спальник також може з ним позмагатися. Я напхав у чашу снігу та клацнув пальником. Поки розтавав сніг, я заходився шукати пакунок із кавою. На жаль, лишилося небагато — на кілька днів, якщо розтягти задоволення.

— Бен Пейн… Це ж просто диво! Ти приймаєш кредитки? — Ешлі справді зраділа, побачивши той пакунок.

— А ти дійсно поціновувачка. Це ж треба — вельми скрутна ситуація, а ми насолоджуємося такими дрібницями.

Колись за кілька доларів я придбав невеличкий аксесуар, за допомогою якого чаша джет-бойла перетворюється на френч-прес[22] — він покращив не одну сотню ранків. Вода швидко закипіла, і я обережно всипав в окріп кави та почекав, поки вона осяде. А потім налив Ешлі чашку ароматного напою. Обережно взявши обома руками, вона піднесла її до