Йозеф Рот - Йов. Фальшива вага

віжки на зап'ястя, він збирався трохи поспати. Він і справді закуняв, коні схарапудилися тіні опудала, що його якийсь панталаха виніс із поля і встановив на узбіччі гостинця. Коні помчали чвалом, фіра, здавалося, ось-ось полетить, диви, подумав Мендель, зараз пурхне, понеслося і його серце, ще трохи, і вискочить із грудей і поскаче світ за очі.

Нараз Самешкін голосно вилаявся. Фіра в'їхала в рівчак, коні ще тріпали передніми ногами по дорозі, Самешкін лежав на Менделеві Зинґері.

Вони вилізли. Дишло розкололося, одне колесо хиталося, в іншому виламалися дві шприхи. Треба було зупинятися на ніч тут. А вранці подивимось.

«Ось як починається твоя подорож до Америки, — сказав Самешкін. — І чого вас так носить світами! Дідько жене вас із місця на місце. Наш брат живе там, де народився, і тільки коли війна, йде в Японію!»

Мендель Зинґер мовчав. Він сидів на узбіччі гостинця, коло Самешкіна. Вперше в житті сидів Мендель Зинґер на голій землі, посеред глупої ночі, поряд із селянином. Він бачив небо і зорі над собою і думав, що вони затуляють Бога. Все це Господь сотворив за сім днів. А коли єврей хоче поїхати до Америки, йому потрібні роки!

«Бачиш, яка гарна ця земля? — спитав Самешкін. — Скоро жнива. Рік добрий. Якщо все піде так, як я собі думаю, куплю восени ще одного коня. Щось чувати від твого сина Йони? Він розуміється на конях. Він зовсім інший, ніж ти. А твоя баба тебе колись зраджувала?» — «Все може бути», — відповів Мендель. Йому раптом стало дуже легко, він усе розумів, ніч звільнила його від упереджень. Він навіть притулився до Самешкіна, як до рідного брата.

«Все може бути, — повторив він. — Баби ні до чого».

Раптом Мендель схлипнув. Мендель плакав, посеред цієї чужої ночі, поряд із Самешкіним.

Селянин притис кулаки до очей, бо відчував, що і він ось-ось заплаче.

А тоді обійняв Менделя за худі плечі й сказав тихо:

«Спи, любий жиде, виспися!»

Він довго сидів без сну. Мендель Зинґер спав і хропів. Жаби кумкали аж до рання.

VIII

Через два тижні у великій хмарі куряви до хати Менделя Зинґера під'їхав маленький двоколісний возик і привіз гостя — Каптурака.

Він повідомив, що документи готові. Якщо за чотири тижні від Шемар'ї, званого Семом, прийде з Америки відповідь, виїзд родини Зинґерів забезпечено. Тільки це хотів сказати Каптурак; а ще, що завдаток у двадцять рублів був би йому приємніший, ніж потім відраховувати цю суму від грошей, що їх пришле Шемар'я.

Дебора пішла в повітку з гнилих дощок, що стояла на їхньому маленькому подвір'ї, натягнула блузку на голову, видобула зі станика зіжмакану хустинку й відрахувала собі в долоню вісім твердих рублів.

А тоді знов одягла блузку, зайшла до хати і сказала Каптуракові: «Це все, що вдалося роздобути в сусідів. Мусите вдовольнитися цим».

«Зі старою клієнтурою можна бути й трохи поблажливішим!» — сказав Каптурак, сів до свого легкого, мов пір'їна, жовтого возика і тут-таки зник у хмарі куряви.

«Каптурак був у Менделя Зинґера! — кричали люди в містечку. — Мендель їде до Америки».

І справді, подорож Менделя Зинґера до Америки вже почалася. Всі люди давали йому поради проти морської хвороби. З'явилося декілька покупців оглянути Менделеву хату. Давали за неї тисячу рублів, суму, за яку Дебора віддала би п'ять років життя.

Але Мендель Зинґер сказав: «Ти ж знаєш, Деборо, що Менухим залишається? В кого він лишиться? Наступного місяця Біллес видає доньку за музиканта Фоґля. Доки в них народиться своя дитина, молодята могли б утримувати Менухима. За це ми дамо їм житло і не візьмемо грошей».

«А для тебе вже вирішена справа, що Менухим залишається? Та ж до нашого від'їзду ще найменше кілька тижнів, за той час Господь напевно сотворить чудо».

«Коли Господь захоче сотворити чудо, — відказав Мендель, — то не стане тебе попереджати. Треба сподіватися. Якщо не поїдемо до Америки, станеться лихо з Міріям. Якщо поїдемо — залишимо Менухима самого. Нам що, Міріям саму до Америки висилати? Хтозна, що вона там накоїть сама дорогою до Америки або сама в Америці. Менухим такий хворий, що тільки чудо може йому помогти. Якщо ж йому поможе чудо, він зможе доїхати до нас. Бо Америка хоч і далеко, але не поза цим світом».

Дебора мовчала. Вона так і чула слова ребе з Ключиська: «Не покидай його, лишайся з ним, так ніби він здорова дитина!» Вона не залишилася з ним. Довгі роки, день і ніч, година за годиною чекала вона обіцяного чуда. Мертві з того світу не помогли, ребе не поміг, Бог не хотів помагати. Море сліз виплакала вона. Ніч була в її серці, жура в кожній радості, від самого Менухимового народження. Всі свята були муками, і всі святкові дні жалобними. Не було вже весни, не було вже й літа. Зимою стали всі пори року. Сонце сходило, але її не зігрівало. Одна надія не хотіла помирати. «Цей так і лишиться калікою», — казали сусіди. Бо не їх спіткало лихо, а хто не знає лиха, не вірить і в дива.

Але і той, хто знає лихо, не вірить у чудо. Чуда діялися колись у давні-предавні часи, коли євреї ще жили в Палестині. І відтоді чуд не бувало. А однак хіба безпідставно розповідають про дивовижні діяння ключиського ребе? Хіба не прозрівав він сліпих, хіба не зціляв розбитих? Як там було з донькою Натана Піченика? Вона ж була божевільна. Її привезли до Ключиська. Ребе подивився на неї. Проказав якісь слова. Тоді тричі сплюнув. І Пічениківна пішла собі, вільна, легка й розумна, додому. Іншим людям щастить, думала Дебора. І для чуда треба щастя. Діти Менделя Зинґера не мають щастя! Вчителеві діти!

«Якби ти був мудрою людиною, — сказала вона Менделеві, — ти завтра ж поїхав би у Ключиськ і спитав ради у рабі». — «Я? — перепитав Мендель. — Що я забув у твого рабі? Ти вже раз була — то й їдь собі знов! Ти в нього віриш, тобі він і дасть пораду. Ти ж знаєш, якої я про все це думки. Жодному євреєві не потрібен посередник до Господа. Він почує наші молитви, якщо ми не согрішимо. Але коли согрішимо, Він може нас покарати!»

«І за що ж він нас тепер карає? Що ми зробили злого? Чому він такий жорстокий?»

«Це блюзнірство, Деборо, дай мені спокій, мені ніколи з тобою балакати». І Мендель заглибився в якусь побожну книгу.

Дебора схопила шаль