Василь Биков - Альпійська балада

— Я. Фір манто. Чєтирє, — підтвердила вона.

— Ти що — багата?

Вона засміялась.

— О, нон багата. Бєдна. Політішє гефтлінг.

— Ну не ти — батько. Батько твій хто?

— Батіка?

— Батько. Ну, фатер. Хто він?

— А, іль падре! — збагнула вона. — Іль падре — комерсанто. Дірєторє фірма.

Іван тихо свиснув — ого-го, виявляється, з буржуїв. "Бракувало ще, аби отой батько виявився фашистом. Ото була б прогуляночка в Альпах — пробравшись до своїх, повік не виправдаєшся", — подумав він і круто озирнувся.

— Фатер фашист?

— Сі, фашісто, — просто відповіла Джулія, жваво глянувши в його суворі очі. — Начальнік міліто.

Ще краще! Дідько б його взяв, що тільки діється на світі! Як казав той Жук — кинеш палицею в собаку, а потрапиш у фашиста. От Європа!

Хлопець зійшов на край стежки, дав дівчині порівнятися з собою і вперше з неприхованою цікавістю оглянув її гарненьку, цибату, так-сяк одягнену постать. Але, дивна річ, оце строкате, з чужого плеча вбрання, попри всю недоречність, не могло спотворити її молодої природної статечності і вроди, яка проглядала в усьому: і в гнучкості рухів, і в ніжній красі обличчя, і в звичці тримати голову з гідністю і грацією. Вона покірно й віддано поглядала на нього, сховавши руки в довгих рукавах шкірянки і звично ляскаючи по стежці своїми незграбними "клумпес".

— А ти що… Теж, можливо, фашистка? — з одвертою відчуженістю спитав Іван.

Дівчина докірливо кольнула його очима.

— Джулія фашіста? Джулія комуніста! — твердо вимовила вона з гордістю.

— Ти?

— Я!

— Брешеш, — після паузи недовірливо сказав Іван. — Яка ти комуністка!

— Комуніста. Сі. Джулія комуніста.

— Що, вступила? І квиток був?

— О, нон. Нон латесара.[41] Формально нон. Моральменде комуніста.

— А, морально! Морально не вважається.

— Почєму?

Він не відповів. Що можна було сказати на це наївне запитання? Коли б отак кожного, хто себе назве комуністом, і вважати ним, скільки б тоді набралося таких! І ще й буржуйка… Хто її прийме до партії! Меле собі…

Трошки пригасивши свою цікавість, Іван пішов швидше.

— У нас тоді вважається, коли квиток дадуть.

— А, Русланд! Русланд іначє. Я понімайт. Русланд совєтіка. Русланд свобода.

— Звісно. В нас не те, що у вас, буржуїв.

— Совєтіка очєн карашо. Емансіпаціоне. Лібєрта. Братство. Так?

— Звичайно.

— Єто очєн карашо, — проникливо сказала вона. — Джулія очєн, очєн уважаль Русланд. Нон фашізм. Нон гестапо. Очєн карашо. Іван счастлів свой страна, да? — Вона обочиною стежки підбігла до хлопця й обіруч узяла його за руку вище ліктя. — Скажі, Іван, как до война жіль? Какой твой дєрєвня? Слюшай, тєбя синьйорина, дєвушка, любіль? — раптом спитала Джулія, з грайливою відданістю зазираючи йому в обличчя.

Іван ніяково кліпнув очима, але руки своєї не відняв — од її ніжної близькості в його душі війнуло незвичним теплом.

— Яка там дівчина! Не до дівчат було.

— Почєму так?

— Так.

— Что, пльохо жіль? Почєму?

Хлопець схаменувся, що сказав не те — про своє життя йому не хотілось їй розповідати.

— Так. Всяке бувало.

— Ой, неправда говоріль, — хитрувато скосила вона на хлопця зіркі очі. — Любіль много синьйорино.

— Куди там!

— Твой какой провінція? Какой мєсто ти жіль? Москва? Кієв?

— Білорусь.

— Білорусь. Єто провінція такой?

— Республіка.

— Республіка? Єто карашо. Італьяно монархія. Монте — гори єст твой республіка?

— Ні. Гір нема. В нас більше ліси. Пущі. Річки й озера. Озера найкращі, — мимоволі захоплюючись спогадами, почав оповідати Іван. — Моє село Терешки якраз між двома озерами. Якщо тихого вечора глянеш — не ворухнеться. Мов дзеркало. І ліс висить униз верховіттям. Як намальований. Тільки риба скидається. Щуки — о-о! Що там гори!

Як на свою неговірку вдачу, хлопець розповів аж надто багато, одразу ж відчув це і змовк. Але його роз’ятрені думки та уява були вже там — у рідному далекому краю, і зараз серед цього дикого громаддя скель йому стало так нестерпно сумно, як давно вже не було в полоні. Джулія, певно, відчула те, бо, коли він змовк, попрохала:

— Говорі єщо. Говорі твой Білорусь.

Тим часом сонце знов оповила сіра хмара туману. На гладенький косогір з утоптаною навкоси стежкою впала присмеркова тремтлива тінь, димчасте вологе клоччя швидко полинуло впоперек схилу.

Спочатку безладно й не дуже охоче, раз у раз спиняючись, наново переживаючи давні враження, він, як про щось далеке, любе і незвичайне, став розповідати їй про засипані жолудями діброви, про боброві хатки на озерах, про холодний цілющий березовий сік навесні, про духмяність квітучої черемхи у травні. Давно вже він не був такий балакучий, давно так не відкривав своєї душі, як у цю мить, — аж не впізнавав себе. Та й вона, з її уважною цікавістю до рідного йому, зробилася чомусь близькою-близькою, ніби вони віддавна були знайомі й зустрілися після тривалої і тяжкої розлуки.

Нарешті він змовк. Вона тихенько випустила його руку і, вільніше взявшись за шкарубкі пальці, спокійно спитала:

— Іван, твой мама карашо?

— Мама? Добра.

— А іль падре — батіка твой?

Вона замріяно дивилася на схил і не помітила, як сіпнулося його враз спохмурніле