Василь Биков - Альпійська балада

У центрі повісті “Альпійська балада” відомого біло­руського письменника Василя Бикова (1924—2003) зворушливе кохання, що зазнає жорстокого випробування у пеклі Другої світової війни.

Головні герої твору — моло­дий солдат-білорус Іван Терешка і дівчина-італійка Джулія — тікають із концтабору, розташованого в авст­рійських Альпах і, долаючи неймовірні труднощі, нама­гаються пробитися до партизанів. Жертвуючи собою, Іван допомагає Джулії врятуватися.

Ця трагічна історія стає основою глибоких роздумів письменника про життя людини, споконвічні моральні цінності, справжню велич людяності й любові.

Василь Биков АЛЬПІЙСЬКА БАЛАДА Повість

1

Він упав, спіткнувшись об щось, і одразу ж підхопився, відчув: треба мерщій від цього місця, від убитого командофюрера; поки не схаменулися, треба десь зачаїтися, сховатись, а може й вирватися з заводу. Але крізь звихрену куряву, що заволокла цех, майже нічого не було видно, і він мало не вскочив у чорну прірву воронки, де була бомба. Краєм оббіг яму, щоб не натрапити на щось у куряві, простягнув уперед руку, стискаючи в другій напоготові пістолет, перекотився через величезну, певно, вивернуту з землі бетонну брилу. Боляче об щось ударився гомілкою. Підхопився вже босоніж, колодки десь поспадали з ніг, і він збагнув, що це погано, — ногам зробилося дуже боляче на засипаній щебенем долівці.

Позаду тим часом уже залунали вигуки, в іншому кінці цеху гучно прокотилась автоматна черга. "Дідька лисого", — прошепотів він, одним духом перемахнув через повалену залізну ферму з перекриття, вихопився на похилений простінок, який ледве тримався. Курява од вибуху стала потроху спадати, розвіюватись, але ще добре ховала його. Він вибіг на самий верх простінка, тут уже було видно все довкола; на нього дихнуло вітром, який швидко розганяв куряву. Бетонованим пругом, утримуючи рівновагу руками, щоб не впасти, дістався до краю обвалу, — попереду, за якихось три кроки, зяяв дірою вищерблений мур зовнішньої горожі, далі за ним, буцім у світі нічого й не сталось, тихо тулилося серед зелені кілька будиночків, і зовсім близько вгорі, на схилі, рукою подати, вабив ліс і Альпи: його надія, його життя або смерть — його доля.

Іван умить оглянув усе це, взяв у зуби пластмасову рукоятку пістолета і стрибнув. У гребені горожі стирчали гострі залізні шпичаки, він обіруч ухопився за два і, не гаючись, ривком перекинув тіло на той бік. Плигати, одначе, не квапився, витягнув ноги, щоб було нижче, і тоді одірвався. Він упав у чорнобиль, ухопив рукою пістолет і щодуху кинувся картоплинням уздовж високої дротяної загорожі.

Позаду стріляли й лементували, десь далі почулося гавкання вівчарок — і це було найгірше, — але думати, переінакшувати щось уже не випадало. Декілька куль продзижчало високо над головою, і він, біжачи, відчув: це не в нього, мабуть, його ще не побачили. Роздряпуючи пальці на босих ногах, переліз через сітку загорожі й колючою шлаковою доріжкою ще швидше подався далі — все вгору, до близької околиці.

Вибух бомби в цеху стривожив людей. Збоку від якогось білого будиночка чимдуж бігло до заводу двоє хлопчаків; вони, на щастя, не помітили його, і Йван помчав далі. Але ось попереду з-за кущів акації, мало не біля самих його ніг, вигулькнула дівчинка в квітчатій сукенці з коновкою в руках. В очах у неї промайнув жах, вона зойкнула, і коновка з брязкотом покотилася по доріжці. Він мовчки промчав мимо, вискочив на ширшу вулицю, зиркнув в один бік, у другий — вулиця була порожня. Іван перебіг її, продерся крізь колючу гущавину посадки і тоді впав. Спереду будинків уже не було, на пагорбі спокійно простяглася нескошена лука — у безвітряній тиші дрімав ромен, лагідно погойдувалися мітелки якоїсь трави; далі й вище у рівчаках та урвищах починався ліс. Над усім у спекотливому червневому небі юрмилося сизе громаддя Альп.

Гамуючи шалений віддих, Іван прислухався. Ззаду долинали вигуки та постріли, стали голосніше валувати вівчарки, але це там, на заводі, — за ним же, здається, не гналися. Рукавом смугастої куртки він стер з обличчя піт, який заливав очі, звівся на лікті, намічаючи лукою шлях угору; недалеко помітив яругу, що ближче підступала до містечка, туди ж крутим схилом збігали зверху поодинокі на узліссі ялинки. І він підхопився.

Це було дуже важко, бо ноги стали зовсім неслухняні і мляві, а тіло чимраз тяжчим. На середині схилу він знову озирнувся. Собачий гавкіт наближався, пролящала близька черга, але куль він не почув — отже, і це не в нього. В інших. Певно, там розбігалися. Це полегшувало його становище, і він уперше подумав про хлопців. І вперше болісно здригнулося його серце: навряд чи врятувався хтось, мабуть, усі заплатили собою за його волю.

Він знесилено біг пагорбом. Позаду, мов на долоні, стало видно все оце австрійське містечко, на околицях якого розмістилися довгі, ніби ангари, громадища заводу, де-не-де чорніли провалля та руїни від бомбування; довжелезна горожа-мур в одному місці була повалена, біля неї в кінці корпусу стирчали покороблені ферми перекриття. І там, видно було, снували, метушилися люди. Він пригнувся (коли присісти в траві, вже можна було сховатися за пагорком) і так навзгинці хвилин кілька біг униз, до яруги, поки нарешті, затулений пагорком, не розігнувся. Поруч на косогорі стояв ліс.

Обтираючи рукавами обличчя, він спинився, далі треба було йти схилом трав’янистої яруги-розпадини. Підйом тут був ще стрімкіший, обіч, між слизького каміння, бурхливо вирував струмок. Іван швидко йшов, аж поки дістався до перших поодиноких ялин, і тут позаду долинуло собаче гавкання. Здалося, ніби це було зовсім близько, за пагорком, і він знову знесилено побіг угору. Хоча б якось устигнути до лісу, в гущавину ялин, там легше сховатися, можна б якось обдурити переслідувачів або, коли вже не судилося вирватися на волю, — загинути недаремно.

Та добігти до лісу Іван не встиг.

Він ліз по траві вгору, обминаючи великі й малі обвали скель з подрібненою довкола жорствою, і майже добирався до ялинового узлісся, коли позаду, вигулькнувши з-за пагорка, голосно й розлючено загарчали собаки. Іван кинувся вбік, до молодої ялинки, і, пригнувшись, визирнув з-поміж гілля: через бугор, вилискуючи в траві бурою спиною, його слідом мчала вівчарка. Десь за нею хрипко загавкала друга, німців, однак, не було видно.

Тоді він озирнувся, збагнув, що до гущавини вже не встигнути, ширше розставив ноги й міцніше затис у кулаці пістолет. Скільки в магазині було патронів, Іван не знав, лічити їх тепер було ніколи, хоч хлопець і розумів, що в патронах його порятунок. І він на мить розслабив м’язи, намагаючись рівніше дихати. Треба було заспокоїтись, зібратися з силою, погамувати