Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Я насилу підвелася на ліктях, витерла губи тильною стороною долоні й подивилася на неї з найзлішим поглядом, на який була здатна. Враховуючи, що я виглядала як бліда примара з синіми губами та підтьоками від блювоти, ефект був, напевно, так собі.

— Ти знала, що вони отруйні? — прохрипіла я, відчуваючи, як язик насилу ворушиться в роті.

— Звісно, — спокійно відповіла вона, наче це був найочевидніший факт у світі.

— І не попередила?! — обурено просипіла я, намагаючись встати на ноги й одразу ж падаючи назад, як новонароджене оленятко.

Таірнаель присіла поруч зі мною навпочіпки, її стародавні очі дивилися прямо в мої.

— Маленька Рейн, — промовила вона з інтонацією, яка могла б належати мудрецю або божевільному, — іноді найкращий вчитель – це власні помилки. Я могла б розповісти тобі про тисячу отруйних рослин, але ти б запам'ятала лише десять. А ось тепер... — вона м'яко торкнулася мого чола, — тепер ти ніколи не забудеш "поцілунок ночі". І наступного разу подумаєш двічі, перш ніж куштувати невідомі ягоди, чи не так?

Я мовчки кивнула, не знаючи, захоплюватися її методикою чи проклинати її.

— А тепер, — продовжила вона, підводячись, — коли ти зможеш встати, ми підемо додому, і я навчу тебе готувати протиотруту від "поцілунку ночі". Раз уже ти так любиш експерименти.

Я зітхнула, відчуваючи, як до тіла поступово повертається життя. Можливо, ця стара ельфійка й права. Найкращий спосіб запам'ятати урок – отримати по шиї від самого життя.

— І до речі, — додала Таірнаель, дивлячись на мене з хитрою посмішкою, — наступного разу, коли захочеш перекусити в лісі, просто попроси в мене кошик з їжею. Я завжди беру з собою достатньо для двох. Особливо для тих, хто постійно шарудить у кущах, думаючи, що їх не чути.

Я відчула, як мої щоки заливає рум'янець. Звичайно ж, вона знала. Вона завжди все знала.
Мабуть, наступного разу я справді просто попрошу бутерброд.