Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Глава 7. Водна фауна.

Наступного дня я почувалася краще, якщо не брати до уваги жахливого присмаку в горлі, ніби там звила гніздо зграя болотяних жаб, і бажання видряпати собі язик через учорашній відвар.

Кожен ковток води нагадував про мою дурість з такою яскравістю, що впору було записувати методичку для майбутніх поколінь: "Як отримати незабутній досвід і дивом залишитися живою"

Інар, дізнавшись про те, що сталося, спершу вп'явся в мене поглядом, у якому змішалися недовіра, розчарування й дрібка вбивчого спокою. 
Цей погляд я добре знала — так дивляться на дитину, яка втретє за день падає з одного й того самого дерева, щоразу примудряючись обирати нову гілку.

Потім він мовчки розвернувся, взяв з полиці склянку з якимсь мутно-зеленим відваром, схожим на болотяну жижу з домішкою чогось, що я б точно не хотіла впізнавати, і поставив переді мною.

– Пий.

Я підозріло скосилася на пляшечку. Рідина всередині переливалася, ніби жива, і, клянуся, на мить мені здалося, що вона мені підморгнула.

– А воно не отрута? – вирвалося в мене, поки рука вже тягнулася до склянки.

Ось що дивно — я точно знаю, що нерозумно пити невідомі рідини після того, як тільки вчора отруїлася невідомими ягодами, але все одно зараз це зроблю. Це якесь прокляття? Чи просто природний відбір намагається мене наздогнати?

– Ні, але після нього ти ще тиждень не захочеш куштувати незнайому їжу, – його очі дивно блиснули. – Це очищувальне зілля піде тобі на користь.

Очищувальне? Від чого? Від залишків самоповаги?

Я, зітхнувши, зробила ковток… і тут же закашлялася, відчуваючи, як пекуча суміш розливається по тілу.

Вона обпікала горло, спускалася в шлунок і, здається, вирішила відвідати кожен дюйм моїх нутрощів.

Що ж, це було очікувано. Чому я взагалі погодилася? А, ну так, тому що минулий досвід нічому мене не вчить.

Дивлячись на мене, Інар засмучено похитав головою, в його очах майнуло щось, підозріло схоже на веселощі. Ні, не здалося — куточки його губ точно здригнулися.

– Дощинка, у тебе талант влипати в неприємності.

Так, дякую, я вже помітила. Можна мені медаль за видатні досягнення в галузі саморуйнування? "Найкращому досліднику небезпечної флори та фауни методом проб і смертельних помилок".

Таірнаель, проходячи повз із оберемком сушених трав, які пахли підозріло схоже на шкарпетки після тижневого походу, усміхнулася:

– Не хвилюйся, це хороша перевірка на виживання. Орки своїх дітей так само вчать, тільки вони спершу змушують їх облизувати жаб.

Я вдавилася повітрям, і очищувальне зілля здійснило позапланову подорож до моїх носових пазух. Відчуття було таке, ніби хтось розпалив багаття в моїй голові.

– Що?!

– Жартую, – її очі сміялися, хоча обличчя залишалося незворушним. – Але не зовсім.

Як мені тепер спокійно дивитися на орків?

Уявляю їхній дитячий садок: "А сьогодні, діти, ми будемо лизати жаб і вчитися розрізняти галюциногенні та просто отруйні! Хто перший знепритомніє, той миє казани після обіду".

Але, що найжахливіше – це була не остання моя дурість за той місяць…

Через тиждень після ягідного інциденту я переконалася, що в цьому світі найнебезпечнішою тварюкою для мене є я сама.
Не дракони, не орки, не отруйні рослини — усі вони відпочивають порівняно з моєю здатністю знаходити проблеми на свою... скажімо так, голову.

Все ж таки треба бути обережнішою, а то одного разу я себе випадково вб'ю. І це буде найбезглуздіша епітафія в історії: "Тут спочиває Рейн, яка вирішила, що дикий джміль просто хотів з нею подружитися".

Але доля вирішила інакше. Схоже, мені судилося пережити ще багато "пізнавальних" моментів.

Того дня я блукала околицями Кам'янки, вивчаючи нові місця. Сонце грало в кронах дерев, птахи співали свої нескінченні пісні, а повітря було напоєне ароматами трав і чогось солодкого.
Інар був у лісі, Таірнаель пішла в селище, а я, користуючись свободою, вирішила дослідити місцевість.

Мої пальці безперервно крутили зірвану травинку, поки ноги несли мене все далі від знайомих стежок.

Спочатку все йшло чудово: ніякої отруйної їжі, ніяких підозрілих трав і ніяких орків, яким би спало на думку навчати мене, як правильно відкушувати голову ворогу. 
Про що я взагалі думаю? Фокусуйся, Рейн. Ти просто гуляєш, насолоджуєшся природою, ніяких голів та орків.

Але потім я побачила річку. Вона звивалася сріблястою стрічкою між деревами, сонячні відблиски танцювали на її поверхні, а дрібні рибки вистрибували, створюючи кола на воді.
Яка краса! Як приємно буде просто посидіти на березі, покидати камінці у воду і...

І тут я побачила колоду, що плавно погойдувалася на поверхні. Вона була темною, вкрита мохом, і виглядала такою стійкою, такою привабливою...

О, ідеальний пліт! Можна трохи поплавати!

Зовсім трохи, ніхто навіть не помітить.

Так, я, доросла розумна жінка з повним багажем життєвого досвіду, вирішила, що невідома колода в річці – чудовий засіб пересування. Мабуть, якась частина мого мозку залишилася в Проклятому лісі разом із тими синіми ягодами.

Я обережно залізла на неї, перевіряючи стійкість, подумки вже уявляючи себе великим мореплавцем, підкорювачем незвіданих вод Кам'янки... і... наступної секунди опинилася у воді.

– БРУДНИЙ ГНОМЯЧИЙ РУДНИК! – верескнула я, намагаючись вхопитися за що завгодно. Вода виявилася крижаною, ніби ця річка брала початок прямо зі снігових вершин. – ОЦЕ Ж ДВОРФОВА ЗАДНИЦЯ!

Колода виявилася зовсім не колодою. Воно фиркнуло, злостиво замахало лапами й обдало мене новою порцією крижаної води, цього разу прямо в обличчя.

О, то це жива тварюка! Чудово! Просто чудово! Чому я не подумала перевірити, чи не ворушиться мій транспортний засіб? Наступного разу, може, спробую осідлати сплячого ведмедя?

Тварюка невдоволено забурчала — звук був схожий на скрегіт незмащених петель — і пірнула, забираючи з собою залишки моєї гордості.

Я вибралася на берег, ледве віддихавшись, і зрозуміла дві речі: