Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Перше: мені терміново потрібно переглянути свій підхід до прийняття рішень. Можливо, ввести правило "Спочатку подумай, потім роби"? Хоча, це занадто радикально.

І друге: якщо хтось про це дізнається – мені кінець. Мене будуть дражнити до скону віку, може, навіть придумають якусь дитячу лічилку: "Рейн-Рейн, сіла на колоду, швидко у воду – бульк-бульк-бульк".

Але Кам'янка – це не те місце, де можна зберегти секрети…

Я сиділа на березі, дрібно тремтячи й розмірковуючи про природу життєвих помилок. Мій одяг промок наскрізь і тепер неприємно липнув до тіла. Волосся перетворилося на мокрі бурульки, з яких капала вода, а зуби вибивали мелодію, якій позаздрив би найталановитіший барабанщик королівства.

Ну от що мені коштувало спочатку перевірити, а потім уже лізти на цей лжепліт? Хоча б палицею потикати. Або камінець кинути. Або... та що завгодно розумніше, ніж те, що я зробила!

По воді повільно пливли мої жалюгідні сліди колишньої гордості — черевики, які я завбачливо зняла перед «плаванням». Вони сумно погойдувалися на хвилях, як кораблі, що втратили капітана. Шкіряні, майже нові черевики, які Таірнаель виміняла у заїжджого торговця на якісь особливі трави.

О боги, вона ж мене вб'є. Спочатку висушить, як ті свої рослини, а потім повісить де-небудь для краси.

Я зітхнула й потягнулася за ними, балансуючи на слизькому камені й щосили намагаючись не впасти знову у воду, коли почула гучний, дзвінкий регіт. Звук різонув по вухах, ніби хтось провів ножем по склу.
О ні...

Я повільно повернула голову, вже знаючи, що побачу. І точно — на пагорбі стояло кілька орочих підлітків. Вони явно щойно стали свідками найбільшого приниження в історії Кам'янки.

– Гей, ельфійко, ти це чого? Купальний сезон відкрила? – один із них, найвищий, із темним волоссям, що стирчало в усі боки, схопився за живіт, давлячись від сміху. Його зуби блиснули в усмішці, гострі, як у молодого вовка.

Спокійно, Рейн. Вони всього лише діти. Грубі, гучні, але діти. Ти вище цього. Ти зріла особистість із почуттям самоповаги.

– Я, між іншим, вивчала водну фауну, – з гідністю відповіла я, вичавлюючи сорочку й намагаючись не помічати, як тремтять мої посинілі пальці. – Це був практичний експеримент. Ви коли-небудь бачили річкового звіра, схожого на колоду?

Орки перезирнулися, в їхніх очах затанцювали іскринки веселощів. Один шепнув щось іншому, і вони обидва фиркнули, намагаючись стримати новий напад реготу.

– Ти, схоже, вперше зустріла мордолапа, га? – нарешті спитав той, що був нижчим, із забавними стирчачими вухами й веснянками по всьому обличчю.

– Так ось що це було… – пробурмотіла я, намагаючись надати голосу наукового інтересу. – Дуже... пізнавально.

– Пізнавально? – один із них спустився ближче й нахилився до мене, усміхаючись так широко, що я могла порахувати всі його зуби. – Ти щойно осідлала найдратівливішу тварюку в усій окрузі. Знаєш, вони зазвичай нападають на людей, якщо їх потурбувати… Чула історію про старого Грамма, який втратив ногу?

Я завмерла, відчуваючи, як по спині пробіг холодок, і не від мокрого одягу.

– Але цей чомусь просто скинув тебе й поплив, – продовжив він, чухаючи підборіддя з виглядом знавця місцевої фауни. – Може, ти йому сподобалася?

І тут я зрозуміла: вони не вгамуються, поки не придумають мені чергове безглузде прізвисько. "Подружка мордолапа", "Наїзниця колоди" або щось ще більш принизливе, що переслідуватиме мене до кінця днів.

Потрібно перехопити ініціативу. Пізно заперечувати очевидне — вони все бачили. Отже, треба повернути ситуацію на свою користь.

– Так, так, сподобалася, – я велично встала, віджимаючи волосся й намагаючись не показати, як мене колотить від холоду. – Настільки, що він вважав мене гідною життя. Це честь. Цікаво, чи багато хто може похвалитися тим, що осідлав мордолапа й залишився цілим?

Орки недовірливо витріщилися на мене, їхні глузливі усмішки на мить здригнулися.

– Ти ж просто зараз викручуєшся, так?

– Абсолютно точно, – чесно відповіла я, здаючись. – Я гадки не мала, що це жива істота, поки воно не вирішило відправити мене купатися. Веселий спосіб знайомства, правда?

І знову вибух реготу, але цього разу в ньому було менше глузування й більше простого веселощів. Я навіть відчула, як напруга трохи відпускає.

Ну хоч когось розвеселила. Може, це моя справжня місія в цьому світі — бути клоуном для місцевих жителів?

– Гаразд, гаразд, ельфійко, – один із них, той самий веснянкуватий зі стирчачими вухами, простягнув мені руку. – Ходімо, приведемо тебе до ладу, а то Таірнаель нам голови повідриває, якщо ти застудишся. І потім розвісить їх на паркані для залякування.

Я вхопилася за його долоню — вона була теплою й шорсткою, як кора дерева — і пішла слідом, намагаючись не звертати уваги на те, як чавкають мої промоклі наскрізь штани.

Ну, принаймні, я розширила кругозір. Тепер знаю, що мордолап – це не колода, а дрібний водяний гад із огидним характером і пристрастю до безквиткових пасажирів. А ще тепер розумію, що орки – невиправні хохотуни, яким подобається дивитися, як інші потрапляють у безглузді ситуації. Хоча, чесно кажучи, я б теж сміялася, якби побачила когось, хто намагається осідлати розлюченого мордолапа.

Цей день безперечно увійде в історію мого життя. Як мінімум, у розділ "Як не треба робити".
Наступні кілька годин я провела, намагаючись повернути собі хоч якісь залишки гідності.

Це виявилося складніше, ніж виловити мої черевики з річки (що, до речі, орки зробили за допомогою довгої палиці й майстерності, явно набутої в численних подібних ситуаціях).

По-перше, довелося терпіти, поки орки тягали мене по селищу, демонструючи промоклу й нещасну «ельфійку, що осідлала мордолапа». Здавалося, весь світ повинен дізнатися про моюмаленьку пригоду, включно зі старим кульгавим псом, який з цікавістю обнюхав мене, а потім презирливо відвернувся, ніби кажучи: "Навіть я знаю, що на мордолапів не сідають".