Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Невдовзі мені пощастило.
За кущами біля лісової стежки я виявила цілий кущ із темно-синіми ягодами, які виглядали настільки спокусливо, що в мене ледь слина не потекла. Вони сяяли в сонячних променях, що пробивалися крізь листя, мов коштовні сапфіри.
М'які. Соковиті. Прямо як маленькі сині бульбашки, наповнені нектаром.

А ще я гадки не мала, що це за ягоди. 
Хоча... зачекайте-но.
Я примружилася, розглядаючи сині плоди. Вони підозріло нагадували чорницю з мого світу. Такі ж круглі, того ж відтінку, навіть із тим самим характерним нальотом.

Таірнаель саме вчора показувала мені місцеву чорницю – "елдаберіс", як вона називала її ельфійською, – і пояснювала її цілющі властивості. Ці ягоди були дуже схожі, тільки трохи більші.

Стоп, Рейн, ти ж доросла жінка. Ти ж знаєш, що не можна їсти незнайомі ягоди в дивному магічному світі.

"Але ж вони точно як чорниця," – заперечила я собі подумки. – "А від однієї ягідки для перевірки зі мною нічого не трапиться."
Ага, знамениті останні слова багатьох шукачів пригод: "Та що зі мною може статися?"

Я покрутила ягоду в пальцях. Згадала вчорашній урок. Таірнаель говорила: "Lim ëa mista, lim ëa vista" – "Що швидко знайдено, те швидко з'їдено". Ельфійська приказка, що означає, що легкодоступна їжа часто буває небезпечною.

Але животик так наполегливо вимагав уваги...

"До того ж, он та пташка їх клює – значить, вони їстівні," – перемовно підсумувала я, спостерігаючи, як маленька синя пташка скльовує ягоди.

Так, тому що метаболізм птахів і людей АБСОЛЮТНО однаковий. Геніально, Рейн. Просто геніально.

Але голод переміг здоровий глузд. Я зірвала жменю й закинула до рота, із насолодою розчавлюючи ягідну шкірку зубами.
Смак — вогонь. Солодко-терпкий, трохи в'язкий, але такий насичений... 
У першу мить подумалося: "Точно чорниця!" 
А потім з'явився післясмак, ніби чорниця, змішана з чимось екзотичним, невідомим нашому світу. Щось знайоме, але з нотками... коріандру? І... металу?

Хвилиночку. Чорниця зі смаком металу – це не дуже-то нормально, чи не так?

Сік забарвив мої пальці у фіолетовий колір, а губи, мабуть, стали схожі на губи вампіра після вдалого полювання. Я посміхнулася своєму жарту... і тут зрозуміла, що не відчуваю губ.
А потім мій язик раптом оніміло.

Що за?.. 
Я спробувала вимовити це вголос, але язик перетворився на марний шматок м'яса в роті.
Я ковтнула. По горлу розлилася вогняна хвиля, миттєво розповзаючись по тілу, як армія мурах, що атакують непроханого гостя. За кілька секунд у мене віднялися ноги.

Чудово. Просто чудово. Значить, ось так я й помру: обжершись якихось ягід, навіть не знаючи їхньої назви. Ідіотко доросла, чим ти думала?

Я повалилася на землю. Руки не слухалися. Серце гупало в грудях так голосно, що, здавалося, його можна почути в радіусі кількох метрів. Воно билося як шалене, ніби намагалося вискочити й втекти від отруєного тіла.
Все було погано. Дуже погано. І ставало гірше з кожною секундою.

І ось, лежу я, застигла в дивній позі з відкритим ротом і дурним виразом обличчя, паралізована, як муха в павутині, й розмірковую, що ж я скажу Інару, якщо він знайде мене живою:
"Знаєш, я тут перевірила – природа все-таки хоче мене вбити. І вона чортовськи близька до успіху."

У небі наді мною пропливла хмара, схожа на дракона. Чудовий останній краєвид перед смертю, подумала я з раптовим нападом істеричної веселості. Хоча воліла б померти, дивлячись на щось більш вражаюче. На справжнього дракона, наприклад.

Раптом наді мною схилилося знайоме обличчя. О ні. Тільки не зараз. Тільки не вона.

— Ти що, здуріла?! — пролунав гнівний голос Таірнаель.

О боги, як вона кричала. Я запам'ятала всі вирази ельфійською, щоб потім про себе їх повторювати. Деякі з них звучали настільки витіювато й поетично, що навіть будучи явними лайками, здавалися музикою. 
Втім, музикою смерті, судячи з тону старої ельфійки.

І, яке щастя, що моя міміка була паралізована, інакше я б скривилася так, що навіть ельфійська старійшина зрозуміла б, наскільки я незадоволена ситуацією. Хоча, можливо, вона й так це розуміла – її погляд метав блискавки.

— Ці ягоди отруйні, — почала вона, метаючись навколо мене, як розлючена оса. — Вони називаються "поцілунок ночі"! Не смій брати до рота те, чого не знаєш, дурне дитя!

"Та невже? А я думала, вони повні вітамінів і мінералів, і взагалі рекомендовані королівською академією травників"

Але сказати я нічого не могла. Тільки дивилася на неї широко розплющеними очима, в яких, сподіваюся, читалося достатньо розкаяння, щоб вона не кинула мене тут помирати за мою дурість.

Мене спритно підхопили під руки, потягли кудись, а потім мені до рота запхали щось таке, від чого всі мої нутрощі завили від огиди.

Гірке. Огидне. Пахуче болотом і гниллю. Якби смерть мала смак, це було б саме воно.
Я б висловила свою думку, але параліч усе ще не минув. Зате тепер я знала, що відчувають пацієнти, яким промивають шлунок. І це знання мені зовсім не подобалося.

— Терпіти не можу дурних дітей, які їдять усе підряд, що росте в лісі! — бурчала Таірнаель, умовляючи мене проковтнути цю огидну жижу. Її пальці масажували моє горло, змушуючи ковтати.

Дякую, звичайно, що врятувала, я більше не буду жерти всяку гидоту, не порадившись із тобою. Але якщо ти продовжиш вливати в мене цю гидоту, клянуся, я знайду спосіб помститися. Може, підкладу жука в твоє взуття. Або прикинуся, що забула все, чого ти мене вчила. Або...

Минуло ще кілька болісних хвилин, і раптом я змогла поворухнути пальцем.
Потім рукою. А потім...

— БУЕЕЕЕ!

Жахливий відвар вилетів з мене назад, і я, задихаючись, спробувала відповзти від калюжі цієї мерзоти. Шлунок стискався в спазмах так, ніби намагався вивернутися навиворіт і втекти з мого тіла.

— Живуча, як бур'ян, — підсумувала стара ельфійка, спостерігаючи за моїми муками з виразом, який можна було б назвати "професійний інтерес". — Але не хвилюйся. Ще раз таке повториться – і я тебе просто приб'ю, щоб не мучилася. Це буде милосердніше, ніж спостерігати, як ти труїш себе із завидною впертістю.