Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Глава 6. Школа життя від Таірнаель.

Глава 6.  Школа життя від Таірнаель: трави, зілля та філософія

Щойно я відчула себе трохи впевненіше, Таірнаель вирішила, що настав час зробити з мене щось корисне.

Я саме розгойдувалася на гілці старого дуба, безтурботно бовтаючи ногами та граючись своїм вже законним кинджалом, який вождь великодушно подарував мені після того, як я повернула його з найщирішими (ну, майже) вибаченнями.

У сонячних променях лезо виблискувало, мов дзеркало, і я періодично пускала сонячних зайчиків на ельфів, що проходили повз.

— Nîn melui Rainë, якщо ти вже навчилася лазити по домівках вождів, то настав час тобі навчитися розбиратися в травах, — заявила Таірнаель, матеріалізуючись під деревом, немов лісовий дух.

Я ледь не звалилася з гілки, почувши ельфійське звертання. 
"Нін мелуі Рейне" — моя мила Дощинка.

Щоразу, коли Таірнаель називала мене так, у грудях розливалося дивне тепло. Хоча я скоріше відкусила б собі язик, ніж зізналася б у цьому.

— Henio (зрозуміло), — я знизала плечима, спритно зістрибуючи на землю й дивом утримавши рівновагу. Кинджал я завбачливо вклала в піхви, щоб не приземлитися на нього випадково й не здійснити найкоротшу пригоду в історії потраплянок.

Таірнаель схилила голову набік. Її сріблясте волосся струменіло, мов місячне сяйво по воді, а обличчя залишалося незворушним. Лише в очах танцювали іскринки, підозріло схожі на суміш роздратування та веселощів.

— Ma heniodh i goll? Ти хоча б розумієш, що могла потрапити в біду? — запитала вона, і щось у її тоні на мить змусило мене відчути себе справжньою шестирічною дитиною.

О так, у мене цілий список: могла впасти з дерева й зламати шию; могла потрапити до рук вождя; могла зустріти якогось монстра й поповнити статистику місцевого бюро нещасних випадків… якщо тут взагалі ведуть таку статистику.

"Причина смерті: цікавість і відсутність клепки в голові".

— Henion (розумію), — опустила я очі додолу, колупаючи носком черевика землю й демонструючи найвищий ступінь розкаяння, на який була здатна. Десь на рівні "дуже шкода, що мене спіймали".

— І ти розумієш, що якщо тебе поранять, то ти повинна вміти заліковувати свої рани?

Палець Таірнаель торкнувся мого підборіддя, змушуючи підняти погляд. В її очах я побачила не гнів, а якусь дивну, майже материнську турботу, від якої всередині стало незатишно й водночас тепло.

— О… — глибокодумно видала я, намагаючись не крутитися під її пильним поглядом.

— Так, саме так. Тепер слухай і запам’ятовуй.

Так розпочався мій курс навчання травництву та зіллям, або, як я його подумки назвала: "Як не сконати в цьому світі, Частина Перша".

Мене тягали лісами, змушували нюхати, торкати, пробувати (але тільки безпечні рослини), пояснювали, яка трава лікує, а яка відправить на той світ швидше, ніж ти встигнеш сказати: "Ой". 
Мої кишені вічно були напхані якимись листочками, корінцями та квіточками, а мої руки набули стійкого зеленуватого відтінку від постійного розтирання різних трав’яних сумішей.

— Дивись уважно, Рейне, — говорила Таірнаель, вказуючи на витончену блакитну квітку з мерехтливими тичинками. — Це місячна роса. Вона загоює рани, але тільки зібрана в повний місяць. У будь-який інший час — отрута.

— А як її відрізнити від звичайної роси? — запитала я, намагаючись зосередитися, хоча мій погляд вже блукав по галявині, вишукуючи щось цікавіше.

— Звичайна роса не росте із землі, — відповіла ельфійка з таким виглядом, ніби пояснювала немовляті, що сонце гаряче.

Тут ти мене підловила, стара.

— Ніколи не довіряй отруйному болотянику, — говорила Таірнаель іншим разом, вкладаючи мене на м’якій траві, щоб я роздивилася його квіти. — Він прекрасний, але підступний. Як і всі красиві речі в цьому світі.

Філософія з самого дитинства. Ну хоч не нудно. Хоча, зізнатися, лежати було незручно — в живіт впивався якийсь незручний корінь, а мурахи вже напевно прокладали маршрут моїми ногами до їстівних запасів у кишенях.

— А люди теж бувають як отруйний болотяник? — запитала я, перевертаючись на живіт і підпираючи підборіддя руками.

Таірнаель подивилася на мене так, ніби я раптом заговорила драконячою.

— Саме так, дитя. Чим прекрасніша оболонка, тим небезпечнішою може бути суть.
— Значить, ти абсолютно безпечна, — пробурмотіла я собі під ніс, за що отримала легенького ляпанця по лобі.

Для старої ельфійки у неї був напрочуд гострий слух.

З Таірнаель було цікаво. Я старанно запам’ятовувала види та властивості рослин, способи їх збору та правила зберігання.

Втім, моя увага раз у раз вислизала, мов вода крізь пальці. Поки вона розповідала про цілющі властивості подорожника, я помічала дивного метелика й вже подумки летіла за ним. Коли вона пояснювала різницю між їстівними та отруйними грибами, я згадувала про свій світ, про піцу з грибами, і мій шлунок починав виводити голодні серенади.

Але іноді вона не встигала за мною встежити й розповісти, від чого дійсно потрібно триматися подалі. І це, як з’ясувалося, було фатальною помилкою.

Того дня я сиділа на траві, меланхолійно колупаючи паличкою землю, і думала, що життя в Кам’янці не таке вже й погане.

Свобода, ліс, навчання у найнесподіваніших наставників. Навіть відсутність смартфона та інтернету вже не здавалася кінцем світу — занадто багато всього цікавого відбувалося навколо. Але була одна велика проблема…

Я. Хотіла. Їсти.

Не просто хотілося пожувати чогось смачненького, а саме їсти, з голодними спазмами в животі та мріями про соковиті м’ясні пироги з хрусткою скоринкою, про карамелізовану цибулю та картопляне пюре, що тане в роті. 
Звісно, мене регулярно годували, але кому потрібна ця мила турбота, якщо можна здобути щось самій і довести всім, що ти вже велика та самостійна?

Роздумуючи так, я підвелася з землі, обтрусила свої й без того брудні штани та вирушила на пошуки вечері. Таірнаель пішла за якимись рідкісними корінцями, залишивши мене "подумати над властивостями м'яти". Ха! Наче мені потрібно думати про м'яту, коли шлунок зводить від голоду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍