Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

Отже, на стежці, якою буцімто пройшов лис, сполошилось кілька пташок, що спали в кущах коло своїх пташенят. Однак вони швидко заспокоїлись, бо такі великі люди не схильні грабувати пташині гнізда. Поночі тут ходять інші розбишаки, ховаючись від правосуддя. Звісно, Мортіус не належав до них. Нічним лісом його провадила непереборна цікавість до паранормальних явищ. На шляху до Медової печери, вхід до якої завалився ще за часів цісаря Франца-Йосифа, коли річку пустили під землю, цікавий репортер не помітив ні НЛО, ні вовкулак (дякувати Богу). Лише двійко довгомудиків шмигнуло з поцупленою алюмінієвою виваркою. Гарне вийшло б інтерв'ю, але довгомудиків зі здобиччю краще не чіпати: можуть і побити. Як кажуть юристи, «злочин, скоєний у стані афекту». Та й пожалітись у поліцію на довгомудика це все одно, що пожалітись на чорта, себто на фантастичну істоту. Подібних справ не розглядав жоден світський суд, хоча більшість крадіжок у місті можна було зіпхнути на довгомудиків. Тому приблизно вісімдесят відсотків крадіжок не потрапляли до суду, і судді могли займатися чимось поважнішим, ніж поцупленою білизною з балкона, чи викраденими з кухні баняками. Наприклад, пограбуванням банків.

Зрештою, прогулюватись після дощу було досить приємно, хоча й вогкувато. Іноді слинявці та пліснявці вибирались за такої нагоди цілими гуртами почухати спини об стовбури старих дерев. Це було для них справжнє свято. Вони влаштовували пікніки з сиром за власним рецептом та булочками, запиваючи усе семиденним кефіром. Загалом, милі істоти, хоча й небагаті на розум.

Мортіус уже боявся, що вернеться з порожніми руками. До п'ятниці потрібно було подати матеріал, а фактів катма. А їм із Колобком треба щось їсти. Зарплатні слюсаря вистачало заледве на тиждень. У Мортіуса була заповітна мрія – оселитись у якомусь теплому краї, де джунглі й багато фруктів. Жити з Колобком серед природи і забути назавжди усю цю чортівню, що так приваблює людей. Якби вони познайомились з нею поближче, то більше не захотіли б чути.

Мортіус принюхався, прислухався, але не зауважив нічого особливого. Звісно, він не попхався на відкрите місце, де б його було видно, а присів у кущах. Перемиті зірки блищали у небі, та Мортіус нічого про них не знав. Ніхто не водив його ночами і не показував, де яка зірка. Татусь частіше заглядав у пляшку, ніж у глибини Всесвіту. Зрештою, коли не знаєш імен зірок, їхньої величини та відстані від Землі, можна просто дивитись на них і думати про того, хто цієї миті теж милується зоряним небом. Тигрисик, можливо, зараз дивиться на небо і тихенько муркає собі під ніс, поклавши голову на лапи. Мортіус приклав до очей бінокль, що також належав до його спорядження. Можна було спостерігати за кимось на безпечній віддалі. Об'єктами спостережень репортера завжди були особи підозрілі, а то й небезпечні. Погляд Мортіуса блукав схилами пагорба, а не зоряним небом. Чоловік вважав себе на роботі. Хоча ніч була світла, він не зміг побачити котів-охоронців, котрі давно його помітили і знали, що то за один. Коти рідко про кого бувають схвальної думки. Мортіус, знали вони, тримав дома дуже великого й ледачого кота, якому давно було пора заробляти собі на хліб, тобто ловити мишей. Порядний опікун завжди дасть змогу своєму вихованцю навчитись цієї захоплюючої гри, а не розпещуватиме його. У житті потрібно щось вміти, аби давати собі раду. Тому багато котів утікає від затишку кімнат із м'якими канапами, від ситої їжі та смертельної нудьги. Те, що Мортіус любив свого кота, було йому гарною рекомендацією, але поява репортера в небажаний час і у небажаному місці могла б закінчитися для нього кепсько. Коли на тебе налітає бодай два коти, це вже майже безнадійно, а коли двадцятеро... Мортіусу бракувало вилізти з кущів і пройти в напрямку печери три кроки.

Але тут втрутились темні сили, напавши на нього з тилу: двоє вовкулак із неспокійними навіть у безпечний період очима. Вони поволокли Мортіуса через терня, завдавши непоправної шкоди одежі й тілу, та кинули в лісі просто на землю. Бідолаха, мабуть, знепритомнів від несподіванки й болю. А коли отямився, то побачив напасників, які сиділи рядочком на поваленому стовбурі. У темряві годі було їх роздивитись, але ці два типи, що могли виявитись звичайними бандитами, на жаль, ними не були. Були вбрані досить пристойно, у костюми, не так, як одягаються круті, що навіть поночі носять темні окуляри.

– Та це ж репортер Мортіус! – сказав один із них.

– Не має значення. Велено брати і лисів, і людей.

– Я – репортер. Виконую завдання, – простогнав Мортіус. – У мене є амулет із собачою головою...

– Нічого не знаю. Велено брати усіх. Наказ Повелителя.

– А що, власне, сталося? – поцікавився Мортіус.

– Цікавій Варварі носа одірвали! – відрізав той, що здавався нижчим і молодшим.

– Яка я вам Варвара?! Мені додому треба!

– Авжеж, до маленької дитинки. Чули про твоє малятко!

– О, починається!.. Цей запах крові... – хрипко мовив старший.

– І мені щось нудотно... Ану вставай і йди вперед!

– Хлопці, не треба! – затремтів Мортіус. – Тільки не це!

– Йди та не озирайся! Писака...

– Може, обшукати? Зброю маєш?

– Ні-ні!

– Газовий балончик?

– Та що ви!

– Обшукаємо пізніше. Тут наших багато.

«Ідіоти!» – втішився Мортіус зі своєї маленької перемоги і того, що все-таки його знають як репортера-журналіста. Принаймні, з'явилась надія, що найближчим часом його не вб'ють. А Тигрисик чекає... Серце Мортіуса стислося. Погано, коли в тебе немає друзів, що могли б подбати про твого улюбленця. Мортіус пройшов кільканадцять кроків і почув за собою тріск хмизу. У ніздрі вдарив різкий запах дикого звіра. Він кинувся бігти, не тямлячись від страху, але двоє здоровенних вовків стали перед ним, вищиривши безліч блискучих зубів. З пащек капала голодна слина. «Рефлекс Павлова», – майнуло в голові Мортіуса. Єдине, що він запам'ятав із біології у школі. Більше він не думав, а керувався інстинктом самозахисту. Вихопив із кишені куртки перцевий балончик і спрямував потужні струмені перцю прямо в очі перевертнів. Дике виття супроводжувало його через парк. Він не пам'ятав, коли ще так швидко бігав. Влетівши до квартири, Мортіус прихилився до стіни. Холодний піт заливав йому очі.

– Усе, кінець, – мовив сам до себе Мортіус.

Величезна тінь лягла на стіну. Колобок протиснувся в